Розділ двадцять четвертий. Алекс

Все, що я пам’ятаю – це уривки останньої розмови та темряву. Глуху та сліпу темряву, що витісняє все довкола. А тоді стає плювати, що відбувається. Я все одно не відчуваю нічого, навіть біль – і той наче з паралельного всесвіту. З того надзвичайного всесвіту, про який говорила Інеса, де на нас чекає щасливий кінець та смерть років у сто.

В якусь мить мені здається, що я відкрию очі і прокинусь в пеклі або в раю. Але замість цього бачу тільки різнокольорові плями перед очима та розумію, що нема ніякого світлу в кінці тунелю, є тільки знеболююче, наркоз, що розтікається по венах.

…В мене невеликий досвід вживання таких препаратів. Всього одного разу… коли я погодився на операцію. Батьківські методи виховання могли погано закінчитись для мого хребта, хірург вимагав негайно лягати під ніж. Саме тоді і вмер Шурик Волько, вічно згорблений, що мружиться, бо в нього проблеми з зором. Я ніколи не розповідав про те, що тоді сталось, але, розправивши плечі, зрозумів, що можу більше. Операція була з важкими наслідками, я довго мучився від болю, доки проходив період реабілітації, і лікарі кололи важкі знеболювальні. МихМих вдячно таскав гроші та потрібні медикаменти, сподівався, що потім я усе відпрацюю, ще й більше зароблю.

Так воно і вийшло.

А тепер я бачу знову ті самі огидні плями та всміхаюсь – Алекс Вольсткий, вибудуваний по цеглинках з нуля, також помирає? Повільно провалюється в п’яне безумство, коли смерть вже не лякає, але ще не приносить полегшення? Мені здається, чи я існую окремо від свого тіла? В голові складаються якісь дурні числа, вибудовуються моделі, а я знаю, що треба зробити, аби помер Оріон-2, помер і поховав власного творця, але от свого тіла… Не відчуваю. У мене нема голосу, аби переказати комусь свій план, нема рук, з допомогою яких можна було б перенести думки на папір. Людина без тіла – людина без користі, привид… а тоді всі ці числа тонуть в жахливому болю. В моїх жилах тепер не кров, а справжня лава, що намагається пропалити м’язи, шкіру та кістки, аби тільки вибратись назовні. Замість повітря я немов дихаю кислотою, і вона роз’їдає все в мені. Але поступово я повертаюсь до свідомості, вже можу чути гучний писк апаратури та тихий жіночий плач. Не Інеса. Ця думка палить болюче, нагадуючи про неї, і я вивалююсь зі свого безпам’ятства, лечу кудись в пустоту, не розуміючи, що зі мною сталось.

Відкриваю очі і шалено дивлюсь в порожнечу. Поступово починаю розрізняти кольори – блакитний, білий, сірий. Розумію, що наді мною не небо та не побитий автомобіль – останнє, що я пам’ятаю. Ні. Це просто стеля.

Щось солоне крапає на руку. Здригнувся б, але не можу поворушитись. Тіло наче не моє. Я наче і відчуваю його, але…

Апаратура видає передсмертний писк, по тілу проходить розряд струму. Що це? Катівня? Але ми в двадцять першому столітті. Зараз такого не роблять.

Тепер я відчуваю своє тіло, точніше, те, що лишилось від нього. Відчуваю дикий біль. Переламані кістки. Грудна клітка, що ледь підіймається…

– Прийшов до тями! – чую чийсь крик та розумію, що з мого обличчя щось знімають. Якісь трубки…

Провалююсь в небуття, аби вже через кілька хвилин чи, може, через кілька днів дихати повними грудьми. Біль такий самий, він не стихає, але стає звичним. І я дивлюсь на знайомий мені світ, не розуміючи, що відбувається.

– Дихає сам, – хтось незнайомий видає мені вердикт, – отже, житиме. Але реабілітація буде складна і дорога, ви повинні це розуміти.

– Робіть все необхідне, – відрізає сухий чоловічий голос, – але поверніть його в нормальний стан.

– Теоретично, тіло повинно функціонувати, – це медик? – але ви повинні розуміти, що мозок – це тонка матерія. У нього страшний струс. Кома. Ми не можемо гарантувати, що він поверне собі все, як було. Люди навіть після менших травм сильно змінюються. Повне відновлення буде дуже довгим. Окрім того, не факт, що повністю вдасться відновити функціонування спинного мозку.

– Шанси є?

– П’ятдесят на п’ятдесят. Можливо, вилікується і ще бігатиме. Можливо, назавжди буде прикутим до ліжка. Поки рано робити прогнози.

– Рано? Вже кілька тижнів…

– Рано, – відрізає незнайомець, і я розумію, що це все-таки лікар, надто знайомий в нього тон. – Реабілітація може бути дуже довгою, а лікарі не всесильні. Я сподіваюсь, ви це розумієте. Але ваш син молодий, здоровий. У вас є гроші. Ми можемо розраховувати на позитивний результат.

Я відкриваю очі і намагаюсь знову роздивитись все довкола, зрозуміти, що це – бо ж не плями насправді? А потім через силу витискаю з себе:

– Син?

Мій батько, а точніше, подоба батька, кров-м’ясо-алкоголь, грошей не має. Все, на що він здатен, це волочитись по життю та трохи поплакати на могилі, аби інші люди пожаліли та грошей дали. Він не став витягати б мене з того світу.

Я намагаюсь згадати, як тут опинився. Пам’ятаю, хто я, але смутно. Пам’ятаю Інесу, але відчуваю, що тут її нема. А ще не розумію, чому.

– Я радий, що ти прийшов до тями.

Я бачу Ворона. Він сидить на стільці біля лікарняного ліжка. В палаті більше нікого нема, вона одномісна, а я весь обплутаний якимись трубками. Крапельниці, дорогезна апаратура, що рахує секунди мого життя. Поворушитись я не можу, на це просто нема сил.

Спогади накочують якось раптово. Згадую ті простенькі, як я сказав Інесі, розрахунки, плату за нашу з нею свободу. Задача дійсно проста, якщо знати, що робити. Я і зараз можу перерахувати все те, що розповідав Ворону.