Розділ двадцять третій. Інеса

Раніше, читаючи в книжках чи бачучи в фільмах, як хтось кидається з кутка в куток, не в силах приховати хвилювання, я сміялась. Вважала, що робота, робота і ще раз робота допоможе позбутись зайвих переживань та пустити енергію в мирне русло.

Тепер я розумію, що означає насправді місця собі не знаходити. Я сідаю, дивлюсь в одну точку, підскакую на ноги, перетинаю кімнату і знову падаю на черговий стілець. Перевдягаюсь, та не доношу сукню до шафи, кидаю на півдорозі, плюнувши на те, що вона така дорога, та й взагалі, подарунок батька.

Тоді застигаю, довго намагаючись зрозуміти, де я і як тут опинилась. За деякий час приходжу до тями, хапаю кисті, фарби та бездумно малюю, не розуміючи, що в якийсь момент результат перетворюється на божевільні мазки.

Вони складаються в обличчя. Я зриваю лист паперу, мну, кидаю вбік, берусь за нову картину, але ефект щоразу той самий. На білому фоні проступають риси Алекса. Він сумно дивиться на мене своїми синіми очима, вигинає губи в роздратованій усмішці, і я чую його насмішливе «нічого не бійся», тільки цього разу воно геть не додає мені впевненості.

Мені здається, що в повітрі гуркочуть ті самі постріли, що здатні налякати навіть найсміливішу людину. Я дійсно їх чую, хоч і переконую себе, що такого не може бути. Мені здається, що повітря довкола мене тріщить, і на полотні проступає вже щось інше. Темнота, блискавка, що вихоплює обриси автомобіля, і кілька світлих смуг – це кулі.

Кисть застигає над намальованим, і я ледь стримуюсь, аби не пролити всі фарби, що є вдома, на цю картину, аби тільки її приховати.

Світає. При природньому освітленні написане мною ще страшніше та реалістичніше. Я розумію, що це, напевне, моя найкраща робота, а в тінях-силуетах ховається щось куди більше, аніж я досі вкладала в будь-який свій пейзаж, натюрморт чи портрет, але тепер картина викликає тільки відразу.

Я навіть хапаю ніж, плануючи розрізати її на дрібні шматки, аби потім просто без жалю викинути на смітник, але потім зупиняюсь. Цей сплеск емоцій, вершина творчості, здаються мені огидними.

В них забагато інформації. Я раптом приходжу до думки, що, якщо бажаю втекти від батька, повинна забути про картини, про творчість, про все, що може мене так легко ідентифікувати. Аби ніхто, навіть найкращий спеціаліст на світі, не зміг навести батька на мій слід.

Плювати.

Не хочу мати з Ігорем Каніним нічого спільного.

Сідаю на килим, закриваю очі, намагаюсь прокрутити в голові увесь учорашній вечір. Про що батько говорив з Алексом? До якого висновку вони прийшли? Що такого могло статись, що в якусь секунду мій таточко, цей нестерпно пихатий і відверто недобрий чоловік, навіть встав на сторону Алекса? Чи він так свою територію захищав? І як багато Вольний знає про проект, який батько намагається втілити зараз?

Ні, тато не міг стріляти. Це просто не вписується в систему його координат. Я йому треба, я його донька, а там, на темній дорозі, будь-який постріл міг вартувати мені життя. Хто міг припустити, що Алекс впорається з керуванням? Що втримає авто, якщо довкола буде суцільна темрява?

А раптом ми були просто випадковими жертвами?

Воскрешаю в пам’яті образ батька. Його холодна усмішка, погляд, що ковзає по мені, коротке «Інеса, пам’ятай, що я бажаю тобі тільки найкращого». Чи є в цих фразах щирість? Та біс його знає. Та все ж мені здається, що Алекс поїхав не до мого батька. Ні, це занадто! Він звинувачував когось іншого, питання тільки кого.

Голова після безсонної ночі відмовляється працювати. Я накидаю на плечі шаль і намагаюсь заспокоїтись. Алекс обов’язково повернеться. Він сказав мені, що все буде добре. А Алекс ніколи не бреше. Я впевнена в тому, що такий, як Вольний, просто не може збрехати. Він же вміє прораховувати все до дрібниць, так чітко….

І він мене кохає. Ця жахлива думка, подібна до вибуху, спалахує в мене в голові, і я розумію, що просто не можу втримати посмішку, що рветься на свободу. Алекс мене кохає, а решта зараз не має значення. Він обов’язково впорається з усім.

Я накидаю тканину на полотно, аби приховати від власного погляду картину, та рушаю готувати сніданок. Алекс, можливо, скоро повернеться, не можна, аби він був голодним. Я кулінар не дуже, але щось вмію, а він оцінить. Зрештою…

Ні, спроба приготувати поїсти обертається крахом. Я ледь не ріжу собі пальці, розумію, що такими темпами скоро доведу до біди, а нічого нормального все одно не приготую, тому відкидаю геть ніж та переконую себе дихати спокійно, думати головою та не смикатись. Все буде добре. Вольний не кидає слів на вітер.

…Тишу розриває телефонний дзвінок, і я буквально підстрибую на місці. Кидаюсь до свого мобільного телефону, бачу коротке «Алекс» і підіймаю слухавку, благаючи, аби все було добре.

– Алло, – видихаю, відчуваючи, як серце ледь не вилітає з грудей. – Алексе, це ти?

– Так, я, – чую рідний голос і буквально сповзаю на підлогу. Не розумію, як за якісь кілька тижнів, проведених разом, можна настільки підсісти на людину.

– Алексе, – кусаю губи, – з тобою все добре? Як ти?

– Нормально, – мені здається, його голос звучить втомлено. – Я обіцяв дещо зробити Ворону…

– Ворону? – я застигаю. – Це… Це був він?