Розділ двадцять другий. Алекс

Інеса лишається там, за дверима, сподіваюсь – в безпеці. Я ж вискакую назовні і вдихаю холодне нічне повітря. Тут, в дорогому районі, де на кожен метр приходиться мінімум десяток камер спостереження – принаймні, вони повинні тут бути! – тільки дурень знову спробує лізти. Крім того, я впевнений, що стрільба по колесах там, на дорозі, була лише способом налякати.

А кому треба мене лякати?

Не знаю.

Оглядаю автомобіль, швидко, аби тільки переконатись, чи нічого важливого не пошкодили. Там, в гонці, важко визначити, що відбувається, а тепер я можу приглянутись уважніше, зробити якісь висновки. Хоча б зрозуміти, хто…

Знаходжу кілька подряпин від кулі. Нахиляюсь, веду пальцем, розтираю дорожній пил, та, звісно ж, там нема напису «тут був твій ворог, звати його…»

Займаю водійське місце, втикаюсь лобом в кермо і закриваю очі. Намагаюсь заспокоїтись, хоча зробити це дещо проблематично. Шумно видихаю повітря, сподіваючись, що зараз відкину геть ті дурниці, що крутяться в голові, і зможу зрозуміти, що сталось.

Ніфіга. Це так не працює.

Прораховую варіанти.

Боржники типу Лантова? Ні. Дешевше гроші віддати, тим паче, про борги я нікому не нагадував.

МихМих?

В тюрмі.

Канін?

Я чіпляюсь за цей варіант, але впевнено відкидаю його вбік. Він любить свою доньку. Повинен любити! Не може Ігор Канін так з нею вчинити. Навіть якщо він домашній тиран, все одно ж не настільки божевільний, аби стріляти по авто, в якому їде його донька. Я легко переконую себе в цьому, а тоді натикаюсь на наступний варіант.

Ворон.

Він же знає, як працює мій мозок. Отже, запросто міг передати таким чином свій «привіт» і чекати, доки я вийду з ним на зв’язок, дам згоду… Злякаюсь. Буду бігати…

Ні. Не того він чекає. Йому треба згода на співпрацю, він хоче, аби я керувався логікою, а не зробив чергову дурницю. Це, звісно, правильно, і я навряд чи зможу щось протиставити такій людині, як ворон. Він прекрасно розуміє, що в подібній ситуації я опинюсь в нього під каблуком.

Навіть не смикнусь, аби тільки ми з Інесою були живі.

Хоча це небезпечний шлях.

Дістаю візитку, знаходжу те, що мені треба – адресу. Я непогано знаю столицю, але згадати, де це місце, не можу, доводиться скористатись навігатором. Їду майже всліпу, періодично закриваючи очі, і орієнтуюсь на огидний роботизований голос, що вказує, куди та як мені їхати. Час протікає крізь пальці, наче пісок, і мені постійно здається, що в голові у мене цокає годинник, такий собі зворотній відлік, що не дає розслабитись.

Приїжджаю на потрібне місце досить швидко. Зовні темно, навіть самотній ліхтар не реагує на рухи. Машину лишаю трохи далі від воріт, підходжу до паркана, стукаю гучно.

Відчиняє охоронець. Дивиться на мене, вивчає поглядом, уточнює:

– Ім’я?

– Олександр Вольський, – представляюсь я.

– Проходьте.

Він відступає вбік, пропускаючи мене всередину, так спокійно і без питань, наче на мене там чекають. Від цієї думки стає не по собі, і я намагаюсь прискорити крок, аби швидше покінчити з усім, що відбулось, і викинути з голови цей день, яким би страшним він не виявився зрештою. Очі печуть, відчуваю себе, якщо чесно, жахливо, а біля дверей мене хвилею наздоганяє втома. Стукаю я скоріше тому, що треба швидше покінчити з тим, що почав.

Дзвінок ігнорую несвідомо, в темряві просто не можу його знайти.

Чекаю хвилину, дві. Чую, здається, стукіт підборів, отже, хтось таки відчинить. Чекаю, доки мене спитає черговий охоронець, хто ж я такий, але ні, таке враження, що в домі Ворона плювати всім на безпеку.

Двері відчиняються навстіж. На порозі зупиняється жінка, напевне, років сорока, може, трошки старша. Гарна, але якась ніби згасла, втомлена. Вона дивиться на мене і наче загорається зсередини. Всміхається так радісно, що мені стає не по собі, і тягне до мене тонкі білі руки, ніби хоче в чомусь переконатись.

– Синочку, – видихає напівшепотом. – Мій синочку…

Я застигаю, шокований. Моя матуся, хай їй грець, геть не схожа на цю жінку. Незнайомка висока, струнка, навіть занадто, чимось на Інесу схожа, може, світлим волоссям. В сірих очах – щось дуже схоже на божевілля, і я, дивлячись на неї, взагалі шкодую, що в двері постукав.

– Вітаю, – намагаюсь говорити спокійно. – Мені треба поговорити з Романом Вороновим. Я, напевне, помилився…

– Рома? Рома мій чоловік, – незнайомка розпливається в ще ширшій посмішці. – Ти так схожий на нього, хлопчику мій. Я подумала, це привид… Заходь, заходь!

Вона хапає мене за зап’ястя і з силою, несподіваною для такої худенької жінки, буквально затягує до будинку.

– Можеш не роззуватись, – повідомляє вона, так само страшно всміхаючись. – Тут потім приберуть, – я помічаю, що жінка і сама в туфлях та геть не по-домашньому одягнена. – Проходь, синку…

– Пробачте, – кашлянувши, намагаюсь я щось пояснити, – ви мене переплутали з кимось. Ми з вами незнайомі…