Розділ двадцять перший. Інеса

Я бачу Лану та Алекса ще з вікна. Люба подружка сяє, як начищена монета, притискається до його плеча, воркує, тягнеться губами до щоки, але Алекс немов той камінь, жодного натяку на взаємність. Звісно, мені б ревнувати, а я відчуваю лише дивну досаду: що ж мені так з начебто-подружками не щастить?

Лана поруч з Алексом виглядає вульгарно і дико. Може, в мені ревнощі говорять, але чомусь огидно дивитись, як дівчина головою струшує, груди демонструє, то крок вперед зробить, то крок назад, кокетує, розтягує губи, що наче червона пляма через надмірну кількість помади, облизує їх, не боячись, що ту помаду з’їсть. Адже її там стільки, що можна голодну родину нагодувати. Екокосметика від Лани.

У неї навіть прізвисько є. Еколана. І ця Еколана зараз липне до мого нареченого, зваблює його, могла б – просто в кущах роздягала.

Прискорюю крок та благаю себе не сердитись. Нам не треба публічний скандал, а батько за невірність Алекса вчепиться, як за аргумент, і мені вже не втекти. Та я й ревнувати не маю права, ми з просто граємо…

Двері переді мною відчиняє охоронець, вчасно помітивши моє наближення, і я завмираю на порозі якраз в ту мить, коли Алекс, відсунувши від себе Еколану, що явно його дратує, щиро промовляє:

– Чому Інеса? Бо я її кохаю.

– Що ти сказав?

Еколана відступає на півкроку, крок, два, озирається та дивиться на мене. Алекс також підіймає погляд, і я розумію, що вголос це вимовила, хоча що дивного у тому, що мій наречений мене кохає?

Повільно спускаюсь донизу сходами. Еколана здригається, спіймавши на собі мій важкий погляд, і починає мекати:

– Інесочко, ми тут просто говорили з твоїм нареченим…

– Я помітила, – киваю я, – як ви говорили. Але тобі, Лано, краще покинути цей вечір.

– Але…

– Захід закінчився, лишилась лише неформальна частина, – холодно промовляю до Лани, – так що ти нікого не засмутиш, якщо просто підеш.

– Інесочко…

– Олексію, – повертаюсь до охоронця, що все ще топчеться біля дверей. – Олексію, будь ласка, проведи Лану? Вона, здається, боїться заблукати. І… – я кусаю губи, не знаючи, чи варто говорити про це, але зважуюсь, – відчини ворота, будь ласка. Ми з Алексом їдемо.

– Буде зроблено, Інесо Ігорівно, – киває Олексій, дозволяючи собі посмішку, надто м’яку як для охоронця. Він працює на мого батька від сили півроку, як і більшість у штаті, серйозно оновленому, і все ще готовий приймати мої знаки уваги. Олексій знає, що я лише хазяйська донька, але все одно мій м’який голос, здається, зачаровує його.

Та в міру.

Але коли я повертаюсь до Вольного і дивлюсь йому в очі, всі довкола втрачають своє значення. І Олексій, що переконує Лану покинути територію, якщо вже хазяйка так розпорядилась, і те, що хтось з гостей зараз вийде на вулицю і нам завадить – до речі, це було б дуже логічно. Офіційна частина дійсно закінчилась, батькові з більшістю присутніх вже просто нема з чим говорити. На другу частину заходу зазвичай лишаються ті, хто братиме участь в представленому проекті.

В синьому погляді Алекса запросто втонути можна. Я згадую, як у мене під час нашої першої зустрічі ноги підкошувались, і, що ж, зараз так само, дихання перехоплює, голова крутиться, всі розумні думки геть вилетіли, наче їх в голові і не було. Вольний може звести з розуму кого завгодно, я не виняток, і все-таки я дивлюсь на нього, вглядаюсь в неймовірну синь його погляду і ловлю себе на страшному припущенні: а раптом це взаємно? Може, не тільки він закрутив мені голову?..

Коли вже таке каже?

Ніхто і ніколи не зізнавався мені у коханні. Артем та його вісімдесят шість троянд, хлопець, з якому я на першому курсі зустрічалась, аби батька позлити, та обірвала все, варто було тільки зрозуміти, що не готова доводити до дурної татової помсти…

Що ж. Навіть мої батьки не казали мені, що люблять, уже останні років десять. У них постійно Міро, спадок, гроші, сімейна честь, наче ми провалились у минуле.

Я підходжу до Алекса впритул, торкаюсь його руки, а він стискає мої пальці. Його долоня гаряча, палить, наче окропом, і я здригаюсь, відчуваючи, що зараз просто провалюсь в його обійми, втону в них, ні про що не думаючи більше. А нащо думати? Можна просто плисти за течією та дозволити собі на одну просту клятву більше.

– Що ти сказав? – повторюю я питання пошепки, боячись, що він зараз все заперечуватиме, бо тільки дурепа могла повірити в таке зізнання! Він же сказав це для Лани, аби не викликати зайвих підозр, щоб вона нарешті відчепилась.

– Що я тебе кохаю.

– І це?..

– Правда.

Здригаюсь.

Алекс обережно обіймає мене за талію, так, наче я дуже тендітна, а він боїться мене зламати, нахиляється так, що ми ледь відчутно торкаємось один одного лобами, та посміхається.

– Я тебе кохаю, – повторює впевненіше, і я обвиваю його шию руками, забувши, де знаходжусь, цілую в губи, хоча повинна пам’ятати, що зараз доречно втікати від батька.

Обійми Алекса такі ж надзвичайно гарячі, і я притискаюсь до нього всім тілом, сподіваючись, що зараз зігріюсь і забуду про ту отруту, якою батько в моєму серці намагався випалити кохання.