Розділ двадцятий. Алекс

В ту мить, коли я бачу, як моє минуле стискає руку Інеси і вовком озирається по боках, вперше відчуваю себе хлопчиськом, дурнем, що знову втрапив в неприємності та не знає, як вибратись з них так, аби ніхто не постраждав. Напевне, очі туди-сюди бігають, дихання перехоплює, і я втрачаю навіть контроль над собою.

Так, всього на пару секунд, та іноді і цього досить, аби нанести вирішальний удар. Але швидко беру себе в руки.

Канін, що досі легко відпивав кожен напад, як досвідчений фехтувальник, також сіріє. Десь в голові спалахує помираючою зіркою думка, що йому треба сходити до кардіолога, бо будь-який серйозний стрес обернеться інфарктом. Ігор Петрович мимоволі тягнеться до серця, шумно видихає повітря і крутить головою, шукаючи шляхи для відступу.

Мій тато також явно наляканий, Інеса – бліда, наче смерть. Охоронець помічає, що щось не так, та похмуро кладе руку на пояс, очевидно, намацуючи кобуру.

Задоволений тут тільки Кразін. Він робить крок вперед та, звертаючись до Каніна, тріщить:

– Я розумію, що це може стати ударом для вас, Ігоре Петровичу, та я зобов’язаний попередити вас та Інесу про…

Канін перериває його різким помахом руки.

– Придурок, – видихає собі під ніс, а тоді голосніше мовить: – Пішов геть, цуценя. І п’янь цю з собою забери.

– Але… – затинається Кразін.

– Геть! І щоб тобою навіть не смерділо в моєму домі! – Ігор Петрович біжить донизу сходами та хапає Кразіна за комір сорочки. – Тобі саме місце бути сином цієї швалі! – киває на мого дорогоцінного татуся. – Краще б ви місцями помінялись, і в мене б не було ніяких проблем! Геть!

Канін задихається від гніву. Він відпускає Артема, витирає руку об костюм, наче забруднивця, і велить охоронцеві:

– Цього… Нареченого проведеш до виходу, а далі хай сам дорогу шукає. А ти, – повертається до мене, – розберись.

Всміхаюсь.

– Впевнені, що воно мені треба?

Канін віддирає руки мого татуся від Інеси, подає їй долоню та повільно підіймається з донькою сходами до мене. Зупиняється на широкому ганку, витискає з себе втомлену, але все-таки посмішку.

– Ми можемо скільки завгодно ненавидіти один одного, – тягне він, – але я вчив тебе, хлопчику мій, і знаю, що ти впораєшся з цією задачею краще, ніж дехто.

Його голос водночас злий, розгніваний та ласкавий. Останнього разу я чув цей тон, коли вигадував якусь жахливо незаконну, але надзвичайно дієву схему. І показував її Каніну, молодий ідіот. Зараз, здається, ситуація повторюється. Він ковзає по мені важким поглядом і приміряється: що я ще можу?

Якоїсь миті мені навіть здається, що Канін не бреше, коли говорить:

– Краще б ти народився в іншій сім’ї. Було б менше проблем. Проте… – він затинається, лишаючи невизначеність, а потім доповнює: – могло бути й гірше.

Мовчить, тоді повторює:

– Розберись.

Він тягне Інесу за собою, і вона, наостанок озирнувшись на мене, йде за батьком. Я відчуваю, що вона охоче лишилась би, але мій тато, що стоїть біля ялинки, лякає занадто сильно. Поняття не маю, хто запропонував Кразіну притягти сюди цю тварину – бо його людиною не назвеш, – аде треба вирішувати проблеми по мірі їх надходження.

Для початку виставити його звідси, поки не зробив ще гірше, ніж є.

Я спускаюсь з ганку дому Каніни, разом зі свіжим теплим повітрям вдихаючи огидний запах алкоголю, а тоді втомлено дивлюсь на того, кого вимушений стільки років кликати своїм батьком, і відчуваю, як повільно підіймається в душі хвилями гнів.

– Привіт, синку, – осміхається він. – Скучив, так? Не бажав побачити таточка?

Повертається охоронець. Презирливо кривиться, дивлячись на старого п’яницю, а тоді з повагою питає в мене:

– Вигнати його?

– Ні, – хитаю головою заперечно, – сам розберусь. Можеш іти.

Охоронець звик до примх багатіїв, а я в його очах один з них. Він коротко киває та йде до входу, не дозволяючи собі кинути щось типу «кличте, якщо буде треба». І так зрозуміло, що за потреби я його гукну.

Я ж дивлюсь на батька та відчайдушно намагаюсь позбутись від стійкої відрази, що переслідувала мене не один рік. Та зробити це не так вже й просто, коли ненавидиш того, кого бачиш перед собою, ледь не сильніше за все на світі.

Але я знаходжу в собі достатньо сил, аби спокійно спитати:

– Чого тобі?

Руки у нього тремтять сильніше, ніж при нашій першій зустрічі, а ось звичка тягтись до співрозмовника нікуди не зникла. Він ловить мене за ґудзик піджака, наче таким чином намагається підкреслити фізичний контакт, але я спокійно б’ю його по зап’ястку.

Відпускає.

Шипить, від болю, певне.

– Синочку, – випльовує з себе, – побачити тебе прийшов. Мені сказали, що ти тут знайшов багатеньку колоду, доньку мільярдера обкручуєш…

Обличчя батька викривлює огидна гримаса.

– Думаю, а, треба глянути, як мій синочок влаштувався в житті, може, вирішив, куди йому свій благородний зад прилаштувати…