Розділ дев'ятнадцятий. Інеса

– Дуже радий, – осміхається Алекс, – що ви здатні по достоїнству оцінити мою плутану мову.

Я бачу, як здригається батько, наче в словах Вольного не подвійне, а як мінімум потрійне дно. Алекс дивиться на мого таточка так спокійно, наче відчуває, що він виграв цей раунд. Звісно, мій батько поспішить відповісти, та все ж, мені приємно хоч раз побачити, як він кривиться, визнаючи власну поразку, і нічого не може з тим зробити.

Знаю, тато такого не пробачає, та зараз мені плювати. Ніхто не просив його влізати в моє життя і намагатись перекроїти все під себе. Мені ніколи не хотілось бути ворогом власного батька, та, дивлячись на нього, я розумію, що варіантів нема. Поруч стоїть нежива, завжди покірна мама, і я, згадуючи фотографії її в юності, розумію, що не хочу стати такою ж.

Таточко робить ледь помітний жест, який може спіймати та зрозуміти лише мама, і вона ступає до мене і м’яко промовляє:

– Ходімо, хочу дещо тобі показати.

Єдине свідоме бажання зараз – це схопитись за руку Алекса та сказати, що нікуди я не піду. Та я розумію, що такий спротив нікому не допоможе, тому нібито підкоряюсь.

Мама впевнено, зображаючи хазяйку, веде мене до іншого столу, всміхається якимось жінкам, яких я бачу вперше в житті. Зупиняється тільки тоді, коли переконана, що ми точно не почуємо ні слова, що скаже батько чи Алекс, і я краєм ока спостерігаю за їх спілкуванням. Обидва спокійні, та видно, що між ними ледь не іскрить.

Що ж, батьку, ти винен сам. Ніхто не вимушував тебе створювати Оріон та використовувати схему власного студента. Але чи впорається мій напівбог…

– Ну, – питаю маму, – що ти показати мені хотіла?

– Інесо, – вона стискає на мить губи, – кинь його.

– Кого? – роблю вигляд, наче не зрозуміла.

– Алекса свого. Кидай, донечко. Це не до добра. Твій батько його ненавидить, це ж видно неозброєним оком.

– Так? – невинно моргаю, – а мені здається, вони поладили. Дивись, нормально розмовляють, – киваю на батька та Алекса.

Вони справді продовжують розмову, і навіть здалеку я бачу усмішку на обличчі Вольного. Знаю, що таточко точно не в захваті від цієї розмови, та не йде з якихось власних причин. Може, погрожує, може, вговорює, аби Алекс лишив мене в спокої. Та чомусь мені здається, що батько розумніший. Він в курсі, що переконати все одно не вдасться, це тільки мама боїться, раптом я розізлю її любого чоловіка.

У моєї мами завжди лише одна опора. Нема землі під ногами, даху над головою, стін довкола. Вона не довіряє дітям, подругам, родичам. Ігор Канін – земний ідеал. І якби тато витяг її з якогось болота, то ж ні! Пристойна родина, хороша компанія…

– Він небезпечний, Інесо, – мама міцніше, ніж це доречно, стискає мою долоню, і я вивільняю пальці, не бажаючи відчувати біль. – Послухай мене, будь ласка. Я знаю, про що говорю, сонечко. Він тобі не треба.

Кривлю губи.

– Мамо, ти здуріла.

– Ні, донечко, – шепоче вона майже налякано, – це ти здуріла. Нащо він тобі? Невже у нас така погана сім’я, що тобі обов’язково треба відділитись?

Сім’я у нас жахлива, і мені хочеться сказати мамі про це в обличчя, та я поки що стримуюсь, хоч і сама не розумію, навіщо. Вона ж тремтить, вдивляючись в моє обличчя, і явно намагається зрозуміти, чи я всерйоз готова йти проти батька.

– Інесо, – мама знов хапає мене за руку, явно бажаючи лишити там синець, – послухай, не повторюй моїх помилок. Він тобі не треба. Цей чоловік не принесе тобі ні спокою, ні щастя. Твій батько був таким самим. Так само горіли очі… Я повірила, а потім мене просто взяли під ноги. Інесочко, поруч з такими чоловіками, – вона підступає до мене ближче та шепоче на вухо, – поруч з такими чоловіками мало яка жінка може сяяти, як зірка. У мене і освіта була, і кар’єрні перспективи, а все згасло. Я ніщо на фоні твого батька. Ти впевнена, що задля великого кохання хочеш повторити мою долю?

Дивлюсь на маму, і мені стає не по собі. Вона справді себе поховала… І думає, що це нормально. Тремтить, вдивляючись в обличчя.

– А ти думаєш, що якщо я при татові лишусь, мені краще буде? – не втримавшись, питаю я.

Мама змінюється в обличчі. Випрямляється, напевне, спіймавши на собі погляд чоловіка, і суворо відповідає:

– Знайди собі когось простішого. Батько дасть вам частину бізнесу, а ти керуватимеш своїм коханим. Твоя думка, донечко, матиме значення. Але якщо твій чоловік почне будувати нову імперію, якщо він буде таким самим жорстким та впевненим в собі, як твій батько, якщо він буде досить розумним… Ти все життя проведеш в його тіні, випрошуючи огризки кохання. Ти цього хочеш?!

Я дивлюсь на маму і дивуюсь: як з такою сім’єю взагалі можна розраховувати на щось хороше?

– Я хочу кохати і бути коханою, – відрізаю. – І я досить сильна, аби грати з Алексом на равних. Мені шкода, що ти так легко зламалась, та я, мамо, не в тебе, як би це сумно не звучало. Я в тата.

Я чекаю обурення і патетики, спроб довести, що я насправді занадто добре про себе думаю, та мама вражено моргає, а тоді розгублено мовить:

– Але ж ти дівчинка.

– І що? – дивуюсь я. – Що це змінює?