Розділ вісімнадцятий. Алекс

В домі у Каніних, як завжди, надмірна розкіш. Якби Канін-старший міг, напевне, все довкола залив би золотом, поставив золотий стіл, золоті стільці, золоті тарілки, виделки і ложки. А ще зробив би з золота їжу та пропонував кожному, хто позариться, відкусити – а тоді спостерігав би, як давиться черговий дурень.

Ми з Інесою тут все одно наче гості, попри те, що вона дочка хазяїна і все тут знає. Двері перед нами відчиняє, ледь навпіл не перегнувшись в недоречно глибокому поклоні, одягнений пишно найманий працівник, що виконує роль швейцара. Служниці, вдягнені так, наче влізли в паршиву історичну реконструкцію, бігають туди-сюди і недоречно всміхаються, розігруючи свої ролі. Від всього, що тут відбувається, відверто несе брехнею та вигадкою, але Канін, очевидно, вважає, що його працівники поводяться максимально органічно, якраз так, як треба в такій ситуації.

Певне, я його розчарую, якщо скажу, що це далеко не так.

Від кислих посмішок хочеться кудись сховатись, але ми, звісно ж, не можемо відступити від своєї мети. Я подаю Інесі руку, вона, сяючи, наче справжній діамант серед скла, спирається об мій лікоть і відповідає короткими привітальними кивками на чужі повні заздрості погляди.

– Мені здається, – схиляюсь до Інеси, – мова йшла про звану вечерю, а не фуршет?

– Батько сьогодні представляє свій новий проект, – пошепки озивається вона. – В останню мить плани змінив. Ти ж розумієш, що мені він про це сказав ледь не пізніше, аніж решті гостей.

– Он як, – зітхаю. – Проте, яка різниця?

Дійсно, ніякої. Мені глибоко начхати на те, що там уявляє Канін, але от роздратовані погляди, які кидають на нас, дуже відчутні. Ігор Петрович вітає нас коротко та сухо, але не дозволяє собі жодної образи чи грубого слова. Вичікує. Мені знайомий цей його стан, Інесі, очевидно, також.

– Краще б хамив та продовжував вмовляти, – зітхає вона, промовляючи слова так само тихо, аби вони не стали надбанням чиїхось вух. – Принаймні, я була б впевнена в тому, що в нього ще не визрів план, як нас розлучити.

Кривлю губи в начебто привітальній посмішці, відповідаючи на чийсь короткий кивок, повертаюсь до Інеси та пошепки видихаю:

– Ти ж знаєш, що твій батько має чудову фантазію.

– Так, – киває, – я в курсі. Тому до всього треба бути готовою.

– Саме так, – підтверджую спокійно. – Та давай заздалегідь не переживати. Навіщо псувати такий приємний вечір зайвим хвилюванням?

До статусу «приємний» насправді цьому вечору далеченько. Я, як і Інеса, не відчуваю від перебування тут ані найменшого задоволення та, була б тільки можливість, втік би звідси, та не можу – бо створю і собі, і їй зайві проблеми. Десь вглибині душі ще теплиться сподівання, що все пройде швидко та без болю, але варто тільки впізнати кілька гостей Каніна, як надія, і без того не дуже живуча, помирає остаточно.

Один з чоловіків, що намагається відволіктись від моєї персони, тягне з тарілки вже четвертий бутерброд, а тоді підходить ближче. Протягує руку для рукостискання, та воно виходить куди міцніше, ніж варто було б.

– Вольний, – шипить він, позначаючи, що впізнав. – Ото вже кого я не чекав зустріти в такому пристойному товаристві, то це тебе. Як ти сюди потрапив?

– Ну, не міг же я пропустити такий важливий для мого майбутнього тестя захід, – всміхаюсь я. – Знайомтесь, – подаю Інесі знак, аби вона зробила крок вперед, адже дівчина відступила кілька секунд тому, не бажаючи заважати розмові. – Інесо, це Валерій Лантов… Знайомий. Валерію, це Інеса Каніна, моя наречена.

Валерчик – саме так його прозивали в клубі, – грає багато, часто і по-дурному. Але йому щастить. Крупний куш йому зірвати ніхто б не дав, а от вигравати якісь дрібниці – та будь ласка. Такий собі паршивець, що вміє ховати карти в рукавах, доки довкола всі роблять вигляд, ніби нічого не помітили.

Та у везіння є неприємна властивість: воно закінчується. Завжди. Його власне обірвалось на мені, причому не так давно, бо не варто було Валерчику зв’язуватись з Вольним.

Та я не здивований. Він дурень, і це видно. І справа не в великому зрості, не в тому, що він більше кам’яну гору нагадує, аніж живого чоловіка, ні! Це все очі, той пустий, геть позбавлений ознак освідомлення погляд. Очі Валерчика оживають тільки в ту мить, коли він бачить, що ось-ось переможе. Але сумнівне задоволення – спостерігати за ним у процесі гри.

Я знаю, з яким виразом обличчя він витягує карти з рукавів і як намагається приховати будь-які емоції під маскою байдужості, крізь яку легко можна прочитати все, що мені буде потрібно. Крім того, мені відома не тільки теорія ймовірності, а й той банальний факт, що не буває в одній колоді дві пікових дами чи два чирвових туза.

А у Валерчика іноді трапляються локальні провали.

– Дуже приємно, – Лантов, попри все, старанно демонструє повагу і навіть цілує Інесі руку.

Не сказати, що вона в захваті від таких проявів його поваги, та не сперечається, знає: Лантов просто вислужитись хоче.

– Не чекав, – шипить тим часом Валерчик, – що такий відморозок як ти, Вольний, може стати частиною поважної родини… Мені здавалось, Каніни уважно дивляться на тих, кого беруть до родини. Окрім того, краса панночки Інеси, – він знову солодко всміхається їй, – могла б підкорити і куди впливовішого чоловіка. Чи у тебе, Вольний, є бізнес, про який я не знаю?