Розділ сімнадцятий. Інеса

Зазвичай наші з Алексом поцілунки – це щось, що має відношення до пристрасті та взаємного бажання. Та зараз, мені здається, це просто спосіб нічого не говорити. Він стискає мене в обіймах так міцно, наче хоче розтерти в порох, цілує, а я відчуваю, що він сам, як та зламана лялька, може впасти від будь-якого необережного доторку.

Я вибираюсь з його обіймів куди швидше, ніж зазвичай. Торкаюсь рукою щоки, наче стираю сльозу, хоча шкіра у нього сухіша, ніж зазвичай, а лихоманливий блиск синіх очей схожий більше не на сумний, а на божевільний. Повертаюсь до портрета, звідки на мене дивиться вигаданий персонаж.

– Вольний, – киваю нарешті, – тільки інший Вольний, несправжній.

– Так? – зітхає Алекс. – То, може, сюжет розкажеш?

Я знову переводжу погляд на портрет. Чоловік, що дивиться на мене з картини, написаної моєю рукою, виглядає так само, як і цей, живий Алекс, його істинне втілення. Та все ж, він наче з іншого світу.

– Він, – тихо промовляю я, – народився в якомусь паралельному світі в простій сім’ї, де ніхто не вважав за потрібне дати йому освіту…

Алекс гмикає.

– І то правда. Навіть без паралельного світу.

– І у нього на спині шрами, – шепочу. – Гірші, ніж в тебе, бо в ті часи ніхто не щадив своїх дітей, а таке жорстоке поводження вважалось нормою. Його батько був впевнений в тому, що бажає йому добра… Чекай-но, зараз.

Я йду до спальні, аби за хвилину повернутись з трьома товстенькими томиками, і вручаю їх Алексу. Він здивовано проводить пальцем по випуклим літерам обкладинки і піднімає на мене здивований погляд.

– Ніколи не читав? – запитую я.

– В принципі чи цю книжку? Цю книжку не читав, – хитає головою він, ледь помітно всміхаючись.

– Я спочатку подумала, що Вольний… Ну, от в честь нього. Головного героя, – зітхаю я. – Це була моя улюблена. Я випадково наткнулась на неї і читала у сподіванні, що одного разу також зустріну свого… – змовкаю, відчуваючи, що сльози, геть недоречні, рвуться на свободу, і швидко-швидко моргаю.

Алекс ще раз здивовано проводить пальцем по назві книги. Золотисті літери сяють яскравіше, ніж зазвичай, і я дивлюсь на знайомий напис. «Вольні».

– Чому така назва? – питає він.

– А головний герой так себе називає. Вольний, – я витискаю з себе посмішку.

– І… Хто він?

– Він? Виходець з бідної родини, напівсирота, бо матір померла пологами, – голос тремтить, доки я відповідаю, і відчуваю себе чомусь просто жахливо. – Батько, до речі, свинями займався…

– То ж треба, які збіги.

– Був дуже жадібним, – продовжую я, – та обмеженим. Це щось типу епохи сімнадцятого-вісімнадцятого сторіччя, якщо переносити на історію…

– А герой що? – мені здається, Алекс всміхається вже щиріше та веселіше, зважуючи пухкенький томик на долоні та косячись на решту два, які я ще в руках тримаю. – Дай вгадаю, це щось історичне чи...

– Фентезі.

– В ньому прокинувся надзвичайний магічний дар, і він вирушив в магічну академію оволодівати даром?

– Це темне історичне фентезі, – заперечую я.

– Вмер дорогою? – гмикає Алекс.

– Не будь таким гадом! – обурююсь я. – Ні, Акрен… Головний герой – так його звати, – не володіє магією взагалі.

– В магічному світі?

– Ну, так, – погоджуюсь.

– І як же він виживає.

Зітхаю.

– Алексе, він просто вміє думати. Бо він математик.

Алекс спочатку недовірливо гмикає, коли  я заговорюю про розумові здібності, а потім здивовано піднімає голову.

– Хто він, ти сказала?..

– Математик, – пояснюю терпляче я. – Спочатку він грає в карти… – обличчя Алекса витягується від подиву, – інтуїтивно, але краще за всіх. Тоді працює на місцевого боса мафії, чи як воно називалось в Середньовіччі… Втікає від нього, закінчує якусь місцеву академію, тоді стає піратом.

Алекс закриває очі, наче переварюючи все те, що я йому щойно сказала, а тоді повертається до портрету. Наче помічає, що зображений там чоловік все ж старший за нього. Погляд холодніший, спокійніший, байдужіший. Риси обличчя – гостріші. Відчувається дивна втома та… Порода. Я довго шукала підходящу модель для свого улюбленого персонажа, а знайшла чоловіка, що може стати моїм Вольним не лише на полотні.

– Ця людина не схожа на пірата, – нарешті зітхає Алекс. – Ніколи б не подумав… І чим все закінчується? – він дозволяє собі м’яку усмішку. – Шибеницею чи в’язницею?

– Ти дуже песимістично налаштований. Почитай – дізнаєшся.

– Люблю спойлери.

Я закочую очі.

– Коли Вольний йде з піратського корабля, – розказую слухняно, – він зустрічається з однією дівчиною з аристократичної родини, і вони закохуються один в одного. Але в нього нема ані грошей, ані, що більш важливо, статусу, а в неї є тиранічний батько.

– Мені здавалось, що дівчата люблять історії, які гарно закінчуються.