Розділ шістнадцятий. Алекс

До Інеси повертаюсь пішки. Автомобіль лишаю його власникам, відчуваючи щось подібне до полегшення – ненавиджу бути чиїмось боржником. Спокійно підіймаюсь вже знайомими сходами чистого під’їзду, такого схожого на інші в багатих будинках. Відповідаю коротким привітанням якомусь сусіду Інеси, що вискакує з квартири навпроти.

– Гарного дня, – озивається з м’якою посмішкою чоловік, якого я, власне кажучи, бачу вперше в житті.

Який милий світ: всі вітаються, всі такі чемні. Навіть не скажеш, що насправді в цих стінах таємниць може бути більше, аніж в моїй вимученій часом квартирі, більше схожій на житло невдахи, ніж на тимчасове місце проживання… Проте, я там не один такий. Інші просто ще рахують дні в надії з’їхати звідти пошвидше, а я – вічно позбавлена мотивації людина, здатна тільки з усмішкою спостерігати за іншими.

Двері, що ведуть до квартири Інеси, відчинені. З кухні долинають голоси, і я на мить зупиняюсь, прислухаючись до слів Ігоря Петровича.

– Ти ще пошкодуєш, що була така вперта, – суворо заявляє чоловік. – Ти собі навіть не уявляєш, з яким чудовиськом збираєшся мати справу! Він тебе обмане… – я закриваю очі і наче крізь прикриті повіки бачу, як Канін, нервуючи, смикає ґудзик свого піджака чи сорочки, третій згори.

Він завжди так робить, коли нервує. Дурна привичка, якій Канін ніколи не зраджує.

– Мені здається, – роблю крок вперед і подаю голос, – що на рахунок чудовиська з невідомими здібностями ми ще з вами можемо посперечатись, Ігоре Петровичу. М, як ви вважаєте?

Він смикається і підіймає на мене вічно холодний погляд примружених, колючих очей. Явно ледь стримується, щоб просто в обличчя не сказати якусь гидоту. А я всміхаюсь йому у відповідь – так, як робить це Вольний. Зрештою, ця людина, маска, яку я ношу останні років п’ять свого життя, в тому числі і його витвір. Не було б Ігоря Петровича – не було б і Вольного.

Інеса розгублено обертається на мене і робить півкроку вбік, до стіни, аби відстань між нами – та між нею і її батьком, – стала більшою. Тепер вона займає положення спостерігача і стежить за нами, не знаючи навіть, чого чекати.

– Грубиш мені, цуцику, – тепер у Каніна смикаються губи, наче він хоче загарчати, наче та собака. Руки мимоволі стискаються в кулаки – н, небо, що ж ти, Ігоре Петровичу, так мене ненавидиш, що своєю фальшивою і начебто аристократичною маскою прикритись не можеш?

Колись, багато років тому, мені здавалось, що ця людина – таке собі втілення чесності. Що ж, можливо, я тоді дуже погано розбирався в людях, але зараз погляд вже звично чіпляється за вміло розвішані Каніним гачки.

І ловить інші деталі, які той старанно ховає від усіх. Залізна людина з огидним характером, проблем має більше, аніж намагається показати.

Він вже більше сивий, аніж світловолосий. І костюм на Каніну сидить трошки гірше, аніж повинен був би, враховуючи те, що він за нього відвалив купу грошей, аби виглядати ідеально. Ці спроби віддерти ґудзик від піджака – це не лише свідчення нервів.

Це спроба впоратись з тремором, приховати його від сторонніх поглядів. Я точно знаю, бо пам’ятаю, як мене самого в сімнадцять крило панічними атаками.

В нашій парі тривалий час сміливим та сильним був Вольний. Відчинити двері з ноги, всміхнутись будь-якій жінці та будь-якому чоловікові, вдарити, коли треба. Прорахувати. Створений через безвихідь, Вольний – людина без комплексів та страхів. А бідний Сашко – то наляканий хлопчисько з села, який навіть не знає, як поводитись за столом. Але обдарований, з числами може будь-що зробити.

І скільки б я не говорив, що просто зняв його, як маску, лишив в минулому житті, тепер знаю, що отрута Вольного у мене в крові. Алекс Вольський – це ж теж вигадана персона. В мене навіть прізвище інше!

Але хто б знав.

Сільський хлопчик Шурик, на щастя, істота без доказів щодо існування. Ні свідків нема, нічого. Хіба що батьки, якщо їх можна таким словом величати. Та вони цікавляться лише своїми свиньми та пляшкою, не сином.

Чорт, неймовірне родове дерево, краще не придумаєш! Якраз достатньо, аби Ігор Канін гидував навіть підійти.

«Якщо твої батьки займаються свиньми, – згадую я той отруйний, знущальний тон, – то від тебе ними смердітиме, навіть якщо ти жодного разу до свинарнику не заходив».

Смикаюсь. Якби мої батьки були простими селянами, що займались будь-якою роботою, хай навіть умовно брудною, господи, та я б їм і слова не сказав! Але найбільший жах мого дитинства – не свині, а лютий, нетверезий батько, що кидається з кутка в куток, проклинає всіх на світі та здіймає руку просто за бажання вчитись.

Я змушую себе знову глянути на Каніна та вже не даю спалахнути в голові давнім асоціаціям.

– Ігоре Петровичу, – питаю я, також не приховуючи злості в голосі, – а ви до кардіолога давно ходили?

Канін від гніву ледь не віддирає ґудзик від свого піджака, але стримується в останню секунду, бо шкода дорогої речі. Я ж змушую себе переступити через рештки страху та поваги до цієї людини та спокійно прокручую в голові всі факти. Виділяю моменти, за які потім можна буде зачепитись.

…Ігор Петрович – домашній тиран, класичний, хоч руки не підіймає. Нервує часто, бо в нього не найслухняніші діти, але дуже покірна дружина.