Розділ п'ятнадцятий. Інеса

Двері моєї квартири не закриті на ключ, і я вже з цього чітко визначаю: батько всередині. Ймовірно, лишив машину десь з іншого боку дому, аби я раніше ніж треба не дізналась про його прибуття та не встигла приготуватись. Що ж, тато продовжує мене недооцінювати. Мені надто добре знайомі його звички, аби не подумати про те, що він на світанку опиниться у мене вдома і розповідатиме про те, яка я погана.

Батько виглядає втомлено. Правда, це не дивно, зрештою, він не такий молодий, як намагається показати, а бал – це досить складна подія. Особливо якщо під час цього балу намагатись когось отруїти.

– Тебе не було вдома, Інесо, – повідомляє мені батько, констатуючи факт.

– Так, – киваю я, зупиняючись на порозі кухні.

– І ти пішла раніше ніж треба. Ти ж знаєш, як я цього не люблю.

Боже, а що ти взагалі любиш? Є таке в світі?

Але я, звісно є, не питаю про це. Мені ще дороге моє життя, і я не хочу, аби тато обрав мене об’єктом своєї помсти чи знущань. Рано чи пізно все одно доведеться це зробити, але поки що не на часі.

– Так, знаю, – погоджуюсь я, спокійно лишаючи пакет на підлозі, перетинаючи кухню і наповнюючи келих водою. Роблю кілька ковтків та доповнюю: – Бо слухняна дочка – це привід для гарної угоди, так? Але я скоро виходжу заміж, а це ніяк не допоможе твоїм угодам з іншими чоловіками.

– Ти так говориш, наче я підкладав тебе до них у ліжко.

Я всміхаюсь. Він би і це зробив, якби знав, що це допоможе. І те, що я берегла цноту до двадцяти трьох років – скоріше акт спротиву батькові, аніж вияв власної доброї волі. Поруч зі мною не було жодного чоловіка, якому б я дозволила до себе торкнутись. Одні недостойні на думку тата, інші огидні для мене особисто. Так, справді, важко бути щасливою і повноцінно задовольняти власні бажання, коли вдома такий тиран.

Не те щоб я шкодувала. Мені не хотілось згадувати чиїсь ще поцілунки та доторки, окрім Алекса. І порівнювати його ні з ким не хотілось.

Крім того, я не сумнівалась: порівняння буде не на користь суперника.

– Сума на рахунок прийшла? – питаю я, сподіваючись змінити тему. – Алекс казав, що перевів.

Батько кривиться..

– Так, – промовляє він, – гроші є…

Зітхаю. Ну, і чим він ще невдоволений?

-І якби це була готівка, я б не сумнівався, що то якась фальшивка.

– А зараз ти підозрюєш, що фальшивки були такими якісними, що їх від Алекса прийняв банк, аби він потім міг перекинути ці кошти тобі на рахунок? – холодно цікавлюсь я. – Тату, ніхто з присутніх не зважився б зробити таку ставку. Що тобі не подобається?

Що? Та все, наприклад, те, що я послала куди подалі Кразіна, що зважилась зустрічатись з Алексом, оголосила про наше весілля. Якби він ще знав, що це всього лиш гра, призначена для того, аби я втекла від дорогоцінного татуся і все-таки підкинула цю тюрму під назвою «батьківська опіка»…

Мені чомусь здається, що якби не близьке знайомства Алекса з моїм батьком, він би зараз не намагався так вперто переконати мене його кинути.

Але кожен, хто в своєму житті постраждав від Ігоря Каніна, здається, сподівається на помсту.

Наприклад, можна вкрасти в нього доньку.

Алекс дійсно цим і збирається зайнятись.

– Олександр Вольський – це геть не та людина, – нарешті видає татусь свою порцію претензій, – з якою можна мати справу. Він шахрай.

Я зітхаю.

– Ти його так добре знаєш? – промовляю обережно, аби змусити батька сказати трохи більше, ніж зазвичай.

– Знаю, – киває батько. – Олександр був моїм студентом. І саме через нього я вимушений бу кинути улюблену роботу.

Може, я й наївна дурепа, але свого батька знаю не так погано. Він – точно не та людина, що захоплюватиметься процесом викладання у студентів. До того моменту ми були відносно багатими, та не настільки, так що в університеті він скоріше намагався знайти для себе користь. Казав, що в бізнесі пригодиться.

Шукав людину, талановитого студента, що все-таки зможе дати його справі поштовх. Реалізує те, що тато довго прораховував на папері і кожного разу збивався.

Я як зараз пам’ятаю: стопка документів у руках батька і бурмотіння в кабінеті, таке тихе «ну що ж тут не так, ну за що ж зачепитись»…

А потім він ще, з тією ж стопкою та одним листом паперу, де дрібним почерком виведено розрахунок.

Почерк – Алекса.

– Це той студент, завдяки якому ти два тижні синець під оком лікував та був готовий його закопати? – спокійним, веселим тоном уточнюю я.

– О, він встиг розповісти тобі цю сумну історію у всіх вигідних йому подробицях… Наприклад, про те, як я, старий збоченець, чіплявся до нещасного хлопчика?

Я закриваю очі та намагаюсь уявити Алекса молодшим років на п’ять. Чомусь фантазія відмовляється перетворювати цього надзвичайно красивого чоловіка в дитину. Я наче не можу зібрати якийсь складний пазл з тисяч шматочків, бо є замало вхідних даних.

– А ти чіплявся до нещасного хлопчика? – з усмішкою питаю я. – Впевнена, Алекс і чоловікам до смаку.