Розділ чотирнадцятий. Алекс

Ранок виходить дуже мовчазним. Наш з Інесою спокій не порушують ані таргани, ані не надто адекватні сусіди. Спати на старому матраці, напевне, не надто зручно, але Інеса не жаліється. Вона взагалі досить стійко переносить непрезентабельний вигляд моєї квартири, і я ловлю себе на думці, що не настільки все безнадійно. Може, я навіть не до кінця асимілювався з тарганами та здатен перебратись до нормального житла. Принаймні, мені справді цього хочеться, аби більше не привозити Інесу в гості до усіляких комах та слизняків, тобто моїх сусідів.

Увесь ранок стримуюсь: хочеться зазирнути в телефон та впевнитись в тому, що повідомлення нікуди не ділось, що мене дійсно чекають. Я все ще сподіваюсь, що він передумає; останнє, що мені зараз треба – казати «ні» відкрито, прямо в обличчя. Стає образливо до чортиків, якщо чесно, що увесь цей картковий будиночок, оснований на моїй чесній законній діяльності, може рухнути за секунду. Та мене заспокоюють спогади про смердючу джерельну воду, якою я полив той самий фікус, та про Каніна-старшого і його сердитий, навіть лютий погляд.

Колись, думаю я, ти колись таки здохнеш, скотино, а твій синочок просто загубить всі статки, наштовхнувшись на підступного ділового партнера. Але ні мене, ні Інеси тоді вже поруч не буде.

Ранок зустрічає Інесу більш привітно. Навіть тут, на Троєщині, буває досить пристойно при світлі дня. Вночі – о чудо! – хтось зволив прибрати в під’їзді та донести мішки зі сміттям до місця призначення. Ми стикаємось лише з Машкою, сусідкою з квартири навпроти. Машці двадцять чи двадцять один, вона закінчує наш «суперкрутий» політех та влаштувалась десь на роботу на місцевому телеканалі, працює над наповненням сайту та знімає тут квартиру – поняття не маю, чому саме в такій дірі. Шкода, правда, бо Маша – хороша дівчина, і не варто їй в такій конурі застрягати. Може, вона й не дасть оточенню себе зіпсувати…

Шанси є.

Інші адекватні сусіди на даний момент в мене в домі не водяться, тому, всміхнувшись і привітавшись з Марією, тягну Інесу за собою. На вулиці пройшов дощ, пахне свіжим, та Інеса йде вже не в своїй бальній сукні – воно в пакеті і намагається крізь поліетилен світити своїми фіолетовими фарбами, притягуючи увагу. Дівчина ж вдягнена в одяг, який терміново привіз з інтернет-магазину кур’єр. Згадую, як він морщився, коли ніс пакет до наших дверей, з якою недовірою дивився. Раптом обмануть? В будь-якому випадку, не обманули, і тепер Інеса майже вписується в довколишню атмосферу в джинсах, кросівках та футболці, і чотири вчорашніх ідіота стримуються від коментарів. Я щиро сподіваюсь, що ті дивні звуки, що вони видають – то просто гикавка, а не їх передсмертні хрипи. Перевіряти бажання нема, бо щодня я спостерігаю цю картину, бачу, як люди котяться на дно, позбуваючись власної подоби.

Інеса все ж тягне мене за руку, киває в їх бік, і ті, нарешті трохи очухавшись, махають нам руками та гигочуть, кидають якийсь дурний жарт. Стає чомусь огидно, і я веду Інесу пошвидше геть.

– Ти якийсь похмурий, – відзначає Інеса, коли ми нарешті відходимо від цих суб’єктів трохи далі і, поступово покидаючи бідний район, рушаємо до критої парковки, де лишили автомобіль.

Я ловлю себе на думці, що я ж не планую додому, треба було вдягти щось пристойніше за футболку та джинси – хоча, він же чудово знає, що покликав на зустріч не багатія в шовку, а хлопця з неблагополучного району. Чисте, нове? Чудово.

– Все нормально, – відмахуюсь я і навіть витискаю з себе не надто природну посмішку. – Відвезти тебе додому чи ще кудись?

Насправді на «ще кудись» у мене нема часу, але розповідати Інесі про зустріч, що висить наді мною, я не хочу. Не варто їй про це переживати.

– Додому, – зітхає вона. – Навіть якщо тато виставив там свій конвой і планує провести виховну бесіду, то я повинна буду рано чи пізно з’явитись вдома… То чого ти такий похмурий?

– Та все добре, – відмахуюсь, – шия, здається, затекла.

Ми нарешті дістаємось до парковки, і вже біля авто Інеса ловить мене за руку.

– Саш, – вона дивиться на мене так серйозно… Ще й називає цим ім’ям-з-минулого, від якого я вже встиг відвикнути. – Ну, ти б тоді хоч матрац собі нормальний купив, а? Ти ж можеш.

Можу, так.

– Добре, – погоджуюсь я, хоча насправді не збираюсь цього робити.

Але Інеса навряд чи захоче побувати там ще раз, так що перевіряти нікому. Ну і шия моя, звісно ж, в повному порядку, на відміну від морального стану. На язиці крутиться дурне прохання більше ніколи не називати мене Сашою, хоча це більш ніж стандартна форма скорочення мого повного імені. Та я чомусь не зважуюсь сказати цього в голос, бо ж Інеса не винна в тому, що у мене в голові такий смітник.

– Сідай, – я відкриваю дверцята автомобіля, – мені ще треба декуди сьогодні встигнути, а Вольний ніколи не запізнюється.

Інеса не до кінця відчуває різницю між Олександром Вольським та Вольним, і мені це чудово відомо. Але ж я знаю, що там чекають не Алекса, людину зі своїми дивацтвами та здатностями, а Вольного, професійного гравця, що може бути корисним. Я взагалі сумніваюсь, що в діловому світі когось хвилює Алекс-людина. А моя, скажемо м’яко, професійна сторона зазвичай не обирає надто приємну та спокійну роботу.

Виїжджаючи на дорогу, ледь стримуюсь, аби не гнати. Автомобіль не мій, його ще повертати треба, але це вже після зустрічі. Знаю, що навіть якщо собі його лишу, мені ніхто нічого не скаже, але псувати стосунки з єдиними людьми, яких зараз можу назвати друзями… Ні. Щось мені не хочеться стати вигнанцем для останньої родини в столиці, що ще готова бачити мене в себе на порозі.