Розділ тринадцятий. Інеса

Сказати, що я шокована – не сказати нічого. Я відчуваю себе останньою дурепою, крокуючи брудною вулицею, відчуваючи на собі здивовані, злі погляди випадкових перехожих. Алексові, здається, незручно, та я розумію: він попереджав мене, що мені тут не сподобається, і я сама винна, що не стала його слухати. Могла б зараз підійматись сходами до своєї ошатної квартири, де в під’їзді ніколи не буває брудно, а всередині все залежить лише від мене. Так, хай таточко чекатиме на порозі чи навіть всередині, бо в нього є ключі, але це не так страшно, як той бруд, що оточує довкола…

Та я закриваю очі на секунду і кажу собі, що людину геть не визначає місце, де вона живе. Так, я трошки шокована, але Алекс чесно попереджав мене, що приведе геть не до райського житла. І мені треба було серйозніше поставитись до його слів.

– Гей! – чую чужий п’яний оклик. – Красуне! Кидай свого дрища та давай до нас!

Я здригаюсь, а Алекс спокійно продовжує шлях, але я зупиняюсь на півсекунди, а потім вимушена йти в півтора рази швидше, аби його наздогнати. В спину летить свист та образи, і Вольний зупиняється та повільно повертається до тих, хто нас зачіпає.

– Не треба, – тихо прошу я, – їх ще багато…

Їх четверо, і Алекс, скривившись, просто ковзає поглядом по п’яним молодикам. Кожному не старше двадцяти років, всі хитаються, бравада просто розпирає їх.

Вольний мружиться, а я згадую, як він так само дивився на Артема, перш ніж розповісти тому все, що про нього думає. Але тут Алекс, здається, просто не хоче витрачати час.

– Два роки виправних робіт чи до трьох років позбавлення свободи? – уточнює він. – Це спортивна куртка баби Клави з другого під’їзду та її ж запаси у вас в животах булькають. Цікаво, сама баба Клава хоч жива?

– Та на дачі вона! – зізнається один з молодиків швидше, аніж розуміє, що щойно підтвердив незнайомцю свою участь в пограбуванні.

– Раджу йти звідси подалі, – повідомляє Алекс, – бо в кращому випадку я викличу поліцію. Що буває в гіршому – ви знаєте.

А от я, на щастя, не знаю, але розумію: Алекс з цими людьми стикається далеко не вперше, і попередні зустрічі явно завершились не на їх користь. В голові одразу спалахує кілька ніяк не пов’язаних між собою образів, і я мружусь, намагаючись від них позбутись. Як результат, ледь не падаю, та Алекс вчасно ловить мене, вмудрившись при цьому навіть не вдарити пакетом з продуктами, який досі стискає в руці.

– Ми майже на місці, – промовляє він. – Але ти завжди можеш передумати. В світі є тисячі кращих місць, Інесо, і я готовий підвезти тебе саме туди.

– Я вже вирішила. Сюди хочу.

Вольний невдоволено кривить губи.

– Ну, як знаєш.

Я розумію, що за своє дурне рішення доведеться потім відповідати, та зараз мені просто хочеться якомога скоріше опинитись подалі від людей, десь у тихому місці, і мені все одно, наскільки брудним воно буде. Фантазія малює жахливі картини, що повністю співвідносяться з брудним під’їздом, та я вмовляю себе не асоціювати людину з місцем, де вона живе. У Алекса не було вибору.

…У Алекса були сто тисяч, аби оплатити один короткий танець.

Навіщо? Навіщо він досі живе в цій дірі, кожного дня ходить повз тих маргіналів? Що відбувається в нього в душі?

Він зупиняється біля дверей, перекладає пакети в одну руку, добуває якийсь простенький ключик та колупається ним в замку, що заїдає. Я стою трохи далі, напевне, кривлюсь з відразою, і питання «навіщо» не доводиться навіть озвучувати. Алекс, озирнувшись та помітивши мою реакцію, пояснює сам:

– Повертаюсь до витоків та нагадую собі, ким я є.

– В якому сенсі?

– Перші сімнадцять років мого життя, – пояснює він, – минули не в найкращому суспільстві. Потім у мене навряд чи був вибір. Гуртожиток, щоб ти розуміла, також не рай земний.

– Але чому тут?

– Бо тут було дешево, – знизує плечима він. – В той момент, коли я купував цю квартиру, вона була єдиним, що я міг собі дозволити.

– Та зараз…

– А коли я став заробляти достатньо, аби дозволити собі будь-яке місце проживання, яке тільки захочу, мені раптом стало плювати, – здається, на мить очі Алекса гаснуть. – Якщо ти – моральний виродок, нема чого прикидатись янголом з небес, який щодня повертатиметься до чистої величезної квартири і насолоджуватись постійною наявністю гарячої води.

– Ти не моральний виродок.

– Це ти зараз так думаєш, – осміхається Вольний. – Та не бійся. Я обкрадаю дурнів, які не знають, що робити з грошима, а не вбиваю юних красунь, що вирішили переступити поріг мого дому. Ти в безпеці, – він підморгує мені, і я розумію – жартує.

Та мені чомусь не смішно.

– Я все одно не розумі, – тихо промовляю я, дивлячись на відчинені двері і розуміючи, що зараз побачу його життя зсередини.

– В моєму житті був період затяжної депресії, – вже серйозніше, та все одно неохоче пояснює Алекс. – Це було боляче, огидно, зрештою, мені не хотілось нічого більшого, ніж це. Плювати на те, скільки в тебе є грошей та можливостей, якщо по суті ти просто стоїш на місці… Ти проходь.