Розділ дванадцятий. Алекс

Я дивлюсь на свого «суперника» і ледь стримую роздратований сміх. Кразін виглядає жалюгідно. Хитається, дивиться на Інесу, наче вона не жива дівчина, а якийсь НЛО, в якому він намагається розпізнати щось знайоме. Мене Артем просто намагається не помічати. Махає руками, наче Дон Кіхот, що вирішив змоделювати свого головного ворога – підступний млин.

– Геть з дороги, – холодно кидаю я, дозволяючи Вольному, своїй звичній ролі, яку грав багато років поспіль, вийти на передній план. Очевидно, Артем ні з ким подібним в житті не стикався, бо дивиться на мене ошаліло, моргає, а тоді розтягує губи в огидній посмішці.

– Ти тут не х-хазяїн, – трохи заїкаючись, випльовує він з себе отруйну фразу. – Це ти г-г-геть з дороги! І відпусти мою н-н-наречену!

Цього разу я обходжусь без демонстративних жестів, просто роблю крок вперед, заступаючи собою Інесу, і холодно дивлюсь на того, хто нині претендує на роль мого суперника.

Високе товариство! Якби хто сказав моїм батькам про те, як воно виглядає насправді, вони б, напевне, розвеселилися. Мої матуся та татусь завжди були далекими від ідеалу, особливо коли справа торкалась здорового образу життя. Та батько любив нетверезим голосом говорити про те, що там, в іншому суспільстві, в світі, куди мені ніколи не потрапити, живуть інші люди. Люди, які завжди говорять тихо та чітко, яким не треба кричати для досягнення мети. Вони не зривали горло, намагаючись загнати неслухняну свиню в загін, а неслухняну дружину – до ліжка, і гроші у них є з самого дитинства, отже, вони можуть дозволити собі витрачати їх без жодних обмежень.

Я навіть не розумів, чи заздрить мій батько тим людям, чи просто зневажає їх. Зробив тільки один чіткий висновок: вони інші, не такі, як ми. Тато робив все, що міг, аби вбити мені в голову: народжений повзати літати не повинен. Моє місце поруч зі свиньми, я маю допомагати батькам по дому, виконувати те, що мені скажуть, як брати і сестри. Мені не варто стирчати над підручниками. Числа не можуть даватись мені легше, аніж представникам високого товариства. Якщо я розумніший за дітей в селі, це не означає, що я можу потягатись зі своїми суперниками з великого світу.

Може, батько справді так думав. Може, йому потрібні були ще одні руки в складній справі перекопування городу та вирощування цих нескінченних свиней. Моя сім’я була бідною, морально обмеженою та цікавилась лише горілкою та копійками, що якось заробляли. Це була їх межа. Але тато помилявся, бо «високе товариство», про яке він говорив мені з сумішшю презирства та захвату, нічим від звичайних людей не відрізняється.

І Артем Кразін тому підтвердження.

Він ледь стоїть на ногах, причому незрозуміло як встиг довести себе до такого стану. Мій майбутній тесть пригостив? Певне, йому він давав не джерельну воду, а таблетки отрути туди не кидав. А шкода, одним дурнем було б менше.

Та ні, Кразін ось, переді мною. Очі його небезпечно спалахують, видаючи, що ця людина не зовсім себе контролює. Він намагається розтягнути губи в усмішці, та не здатний керувати навіть мімікою власного обличчя. І Інеса, розумію я з дивним задоволенням, зараз, порівнюючи нас, відчуває ще більшу огиду до свого колишнього нареченого.

Мені, звісно, не варто про це думати. Ми з Інесою в першу чергу прикидаємось парою, бо вона хоче втекти від свого батька. Я знаю, як це – хотіти втекти. В такому стані людині точно не до романтичних стосунків.

Але серце, якщо чесно, рідко радиться з мозком, перш ніж зробити якусь дурницю. І моє в тому числі.

– Краще відійти по-хорошому, – промовляю я, знаючи, що маска Вольного розповзається моїм обличчям, і воно змінює свій вираз. Хижо примружені очі, холодна, зла посмішка, погляд, який здатен вбити – Артемові, м’яко кажучи, не подобається, коли на нього так дивляться, і він відступає на півкроку назад, але, розбуркавши в собі сміливість, знову крокує вперед і стискає руки в кулаки.

– Це моя наречена! – гарчить він. – Інко, ти що надумала собі? Думаєш, що цей тобі багато щастя принесе, так? Та він ні на що не здатен! Це якийсь…

– Артеме, припини, – подає голос Інеса. – І просто відійди.

– Ти моя наречена!

– Наші з тобою стосунки, – впевнено промовляє вона, – давно підійшли до кінця. Рівно в ту мить, коли ти мені зрадив.

– Так? – отруйно всміхається Кразін. – А може все-таки раніше?

Він дивиться на мене з викликом, наче чекає, коли я щось скажу.

– Може, – нарешті більш чітко говорить Артем, – наші стосунки в ту мить закінчились, коли ти ось з цим до ліжка лягла? Раз ви уже перчені-наречені, ви ж не тиждень знайомі! То ще хто першим з нас зрадив, га? Мене динамила, а перед ним з першої зустрічі ноги…

Я не дослуховую, бо не треба бути провидцем, аби зрозуміти, що цей ідіот зараз скаже Інесі. Замість того, аби терпіти, як її поливатимуть брудом, роблю крок вперед і хапаю Кразіна за зап’ястя, натискаю на певні точки – дякую, сусіде з Троєщини, за чудову науку, – і чую, як Артем скрикує від болю і намагається вивільнити руку. Марно. Цей дурень, може, і ходив у зал, але ніколи не мав справи з тим, з чим я стикаюсь кожного дня.

– Лиши Інесу в спокої, – промовляю я тим крижаним тоном, яким зазвичай відмовляюсь зіграти ще одну партію, хоча б в борг. – І більше ніколи не з’являйся в її житті.

Я відпускаю руку Кразіна, але, очевидно, першого разу недостатньо, аби він справді зрозумів, що з ним не жартують.