Розділ одинадцятий. Інеса

Я чітко знаю: розмова з моїм батьком один на один не означає нічого доброго. І навіть якщо зараз я зірка вечора, на мене всі дивляться, мені належить увага, я знаю, що це ненадовго. Тато все виправить, якщо йому того схочеться.

Ковтнувши ком в горлі, проводжаю поглядом батька та Алекса і розпливаюсь у вдоволеній усмішці, яку треба демонструвати всім моїм подружкам. Відчуваю, як свердлить мене поглядом Лада, але, коли вона підходить ближче, поводить себе дуже доброзичливо.

– Це ж треба, – тягне вона надміру солодким голосом, – хто б міг подумати, що ми тебе жалітимемо, а ти так швидко знайдеш Артемові заміну. Я була впевнена, що сьогодні ти танцюєш з ним.

– Він вирішив розщедритись, – всміхаюсь я. – Але мій наречений, на щастя, може перебити будь-яку ставку.

О так, на аукціоні Алексу не було рівних. Він наче спеціально чекав, аби видихнути це «сто» і почати виставу достойно, а не так, як Артем. Кразін би і на десять доларів ставку підвищував, якби не знав, що його за це з дому викинуть.

– Він у тебе красень. Дивно тільки, що ти такого знайшла, – Лана навіть не намагається приховати заздрість, що дзвенить в голосі. – Як його?..

– Алекс. Алекс Вольсткий, – відповідаю я, знаючи, що Лада уже уявляє собі, як залізе в інтернет та проб’є Алекса, дізнається, хто ж він такий. Боюсь, вона знайде там мало корисного, навряд чи Вольний – особа, популярна в мережі.

Та він не бідний. Бо бідняки не віддають сто тисяч за танець.

Лані вже цього з головою вистачає, аби заздрити.

Вона ще щось там говорить, та я не прислухаюсь до порожніх балачок та привітань, що долинають з усіх боків. Чекаю, коли Алекс нарешті повернеться, і молюсь, аби таки прийшов. Аби батько не повернувся один, з гордим умом повідомляючи, що наречений його доньки, на щастя, не зможе приєднатись до їх компанії… Ніколи більше.

Та, на щастя, мої переживання виявляються марними. Алекс з татом повертаються через півгодини. Алекс досить похмурий, батько навпаки сяє від радості, і я відчуваю, як починає стукотіти від хвилювання моє серце.

Щось трапилось. Я бачу це по тому, як холодно ковзає по мені синій погляд Алекса, і навіть захоплені зітхання подружок, за якими, як і завжди, приховується дуже сильна заздрість, мене не радують. Якби я була віруючою, благала б Бога, аби з ним все було добре, та це навряд чи нас врятує…

Алекс повчить. Витискає з себе вимушену усмішку, бо треба якось привітати натовп, і підходить до мене ближче. Батько супиться, наче йому неприємно, що на нас зараз всі витріщаються.

Розуміння, що щось пішло не так, стає все більш ясним. Дуже хочеться спитати, що ж трапилось, але я з себе жодного слова витиснути не можу. В грудях все стискається, і я готова втратити свідомість, хоча це явно мені не допоможе.

Ледь стримуюсь, аби не кинутись до Вольного, і дозволяю взяти мене за руку. Він якусь мить серйозно дивиться мені  очі, обертається на батька… Тихо питає:

– Пам’ятаєш фікус в батьковому кабінеті?

Я дивлюсь на нього, наче на божевільного, і всміхаюсь.

– Що за дурниці ти кажеш?

Звісно, я знаю ту квітку. Огидна рослина, що мене однією своєю присутністю в домі дратує. Здається, той фікус дуже подобається татові, інакше з якого б то дива він продовжував тримати його у власному кабінеті? Мені на зло? То тоді би він привіз його до моєї квартири та звелів би берегти, як зіницю ока.

–  То знаєш? – всміхається Алекс.

Батько дивиться на нього, наче намагається поглядом пропалити, але Алекс на нього навіть не реагує. Мені здається, що в цю секунду для Вольного не існує нікого, окрім нас двох, і що ж, я згодна прийняти такі правила гри.

– Звісно ж, я знаю.

– І кого ти любиш більше? Мене чи фікус?

-Та звісно ж тебе, – закочую очі. – Алексе, що за дурні питання?

До батьківського фікуса мені нема ніякого діла.

На губах Вольного розквітає переможна посмішка, наче він щойно виграв важливу партію, про істинну суть якої я можу лише здогадуватись, та й то – смутно. Але мені і не хочеться вникати в правила, встановлені між ними двома, я просто хочу розуміти, що з Алексом все добре, а наш план виявився вдалим.

Можливо, так і є.

– В такому випадку, – Алекс повертається до мого батька, – я думаю, Інеса не засмутиться через те, що я полив вазон якоюсь дивною джерельною водою, правда? Терпіти не можу мінеральну воду такого типу. Пробачте, не хотів вас засмучувати… Та, можливо, доведеться змінити ґрунт в горщику.

Я ледь стримую сміх. Вазон? Серйозно? Не думала, що Алекс може всерйоз такі дрібниці обговорювати, тим паче, навряд чи якийсь вазон дійсно буде мені цікавим. Мені хочеться спитати його, в чому підступ, та я бачу, як стрімко сіріє мій батько, і розумію, що Вольний потрапив в точку. І щось мені підказує, що тата турбує геть не вплив джерельної води на якийсь нещасний вазон.

– Я бачу, – я розпливаюсь в усмішці, – у вас була дуже цікава розмова. Правда, коханий?

– Так, – спокійно підтверджує Алекс. – Це було дуже цікаво. Звісно, твій батько проявив себе з несподіваного боку, та я готовий прийняти і такий його бік… Ігоре Петровичу, дозволите запросити вашу доньку ще на один танець?