Розділ десятий. Алекс

Ефект від слів Інеси – як від бомби. Спочатку дуже тихо, бо ніхто не зрозумів, що відбувається, наче хтось ввімкнув першу в житті людей повітряну тривогу… а тоді зал вибухає шумом, закипає. Гучні аплодисменти, чиїсь радісні крики, хихотіння подружок, які зараз з задоволенням би зіштовхнули Інесу з балкону.

Публіка безмежно нещира, і я не бачу жодної людини, за яку тут можна було б хоча б поглядом зачепитись. Обіймаю фею однією рукою, не приховуючи переможної усмішки, і сяю, як має сяяти неймовірно закоханий наречений.

Напевне, це виглядає природньо.

Та щасливим я себе не відчуваю.

Не тому, що поруч стоїть Інеса. Ні. Вона з тих жінок, яким хочеться щоранку розповідати про своє кохання. З тих, заради кого починають війни, аби потім ридати на розвалинах власної держави, бо не здатен захистити одну-єдину красуню, на яку накинув оком суперник.

На фоні чужих заздрощів, прихованих за бурною радістю, дуже виділяється двоє. Спочатку я вихоплюю з натовпу поглядом колишнього Інеси, Артема. Той явно намагається прорахувати, скільки він втратить грошей і скільки його батько відбере в нього машин, проклинає мене вже за те, що я просто на його шляху виник, але може лише червоніти від безсильної злоби.

Та є і другий.

Той, хто віддавав свою доньку, як той лот на аукціоні, і навіть не здогадувався, хто за неї битиметься. А я впізнав його одразу – важко не впізнати.

Це я змінився.

Він – ніскільки, якщо не рахувати часу, що лишив сітку зморшок в кутику очей, сірих та примружених, що здатні поглядом зупинити кого завгодно… Може, окрім мене. Тепер, коли стільки часу минуло, не лишилось ні злості, ні поваги, ні страху.

В якусь мить ми дивимось один одному у вічі, і я помічаю, як він стискає руки в кулаки, як смикаються губи – жест звичний, непомітний для всіх інших. Треба дуже близько знати його, аби вловлювати такі дрібниці, ще й розуміти, що саме вони означають. Та мені це не вперше, я навчився придивлятись до деталей вже давно, а зараз просто відзначаю те, що багато разів бачив… Хоч і давно. Відзначаю з байдужістю, якої сам від себе не чекав – такою, що зуби зводить від власного спокою.

Напевне, йому зараз дуже хочеться мене пристрелити.

Але це неможливо. По-перше, на нас дивляться люди, а по-друге, Інеса надто близько. І зачепити її – то грубощі, яких собі дозволяти не можна. Та й влаштувати скандал означає зіпсувати вечір, такий ідеальний, точно вивірений, підготований спеціально для того, аби показати розкіш. Таке псувати не можна. Крім того, кому належить це свято.

Ігор Петрович Канін – як я міг не провести паралелі? Знав же прізвище Інеси, та подумав, що в світі вистачає збігів… А тепер розумію, що випадковостей нема. Як я, людина, що живе числами, могла це не передбачити?

Я все ще однією рукою обіймаю Інесу і відчуваю, як вона ледь помітно тремтить, тільки стикаючись поглядом зі своїм батьком. Здається, фея геть не дивується тому, що він сердиться, хоч і намагається це приховати. Вона точно знає, які емоції зараз відчуває її батько – все ж, не перший рік знайома з ними. Не перший рік – полонянка цього величезного будинку, в якому можна здуріти вже від площі зали.

Аплодисменти стихають, зал з захватом дивиться на нас – молода пара, майбутнє подружжя. Хтось вітає Ігоря Петровича, а мама Інеси – я точно знаю, що її звати Олена, – розгублено дивиться на доньку Славко, відволікшись нарешті від підносу в руках офіціанта, моргає вражено, не розуміючи, що саме сталось.

Артема перекосило так, що у нього на обличчі читається пряма ненависть. Гаряча, концентрована, палка, вона бурлить, наче лава у вулкані, і я підозрюю, що горе-наречений хоче влаштувати якусь бійку, але розуміє, що його також за це по голові не погладять.

– Треба з батьком особисто поговорити, – шепоче Інеса трохи стривожено, і я подаю їй руку, як і треба, стискаю тонкі пальці, що ледь тремтять, видаючи дівоче хвилювання, крокую до сходів.

В якусь мить золоте сяяння прикрашеної, надто багатої зали здається надто яскравим. Я не звик вираховувати все в коштах платників податків, сам не святий, та відчуваю, як підіймається подібна до спалаху короткочасна хвиля люті – і майже миттю втихає, гнана посмішкою, що приклеєна до обличчя. Треба поводитись привітно та спокійно, нічим не видавати своє роздратування, інакше я підставлю в першу чергу Інесу.

Тим не менш, зал не здається сучасним, він скоріше схожий на якийсь кадр з фільму, де костюмери просто натягнули на дівчат плаття, не подумавши про історичну достовірність, а хтось намагається слідувати нормам етикету, про які майже нічого не знає. Дивовижно, що Інеса не в рукавичках, і я відчуваю жар її шкіри, її пульс, знаю, що її серце шалено стукоче в грудях. Мені хочеться ривком притягнути її до себе, впитись в губи пристрасним поцілунком та забути про цей натовп внизу– але це, по-перше, надто велика розкіш, а по-друге, для неї дуже небезпечний захід. І її тато дивиться на нас так, наче міг би – вбив.

І чому мені не вистачило мізків дізнатись, хто ж він такий?

Ми спускаємось донизу, і подружжя Каніних в супроводі злого, як тисяча чортиів, Артема підходить до нас, аби познайомитись ближче.

– Олександре, – майже гарчить Ігор Петрович, – приємно познайомитись.

– Он як, – всміхаюсь я, стискаючи його руку. – Мені також приємно… Відновлювати старі контакти.