Розділ восьмий. Алекс

Я прокидаюсь від того, що в двері дзвонять, і перші три хвилини просто дивлюсь в стелю, навіть до кінця не розуміючи, де я. Потім поступово приходжу до тями, бачу, як все ще спить поруч Інеса, а годинник на тумбочці біля ліжка показує п’яту ранку, і вилізаю з ліжка. Плетусь до дверей, доки дзвінок не повторився, з ясною думкою, що того ідіота, що знаходиться зараз зовні, дуже непогано було б послати куди подалі. Це ж треба здогадатись, прийти в гості о п’ятій ранку.

Дивлюсь у вічко, щоб впевнитись, що це не сусідка, яку, виявляється, заливають, і не розгніваний батько, якого раптом Інеса вирішила познайомити зі мною до запланованого «благодійного балу». Ні, в двері Інеси шкребеться саме той, кого я очікую там побачити. Той, кому не хочу відкривати, але треба, бо інакше він стукатиме дятлом в двері Інеси, доки не розбудить весь дім.

Дятел. Чудово. Мені давно хотілось назвати цю людину якось інакше, не по імені, аби підкреслити, як «позитивно» я до нього ставлюсь. Тепер можна, бо я, на щастя, на нього більше не працюю та можу офіційно зав’язати з усім, що мені доводилось робити нелегально. Навіть є сподівання на щасливе майбутнє. Ну, майже.

МихМих, здається, не чекав, що відкрию саме я, бо якраз добував з кобури пістолет. Та, враховуючи те, що за його спиною не стоять звичні хлопчики, готовий поставити сто проти одного, що пістолет у нього не заряджений.

– Вітаю, Сашенько, – повільно тягне він. – Не чекав, що застану тебе тут.

– Так? А що, ти до дівчини в гості прийшов? – уїдливо цікавлюсь я. – Якого біса приперся, чого тобі треба?

– Я прийшов поговорити.

– Невчасно.

– Може, пустиш?

– Це не моя квартира, – знизую плечима я. – Тому нікого я сюди не впускатиму, – я впираюсь рукою в дверну раму, перегороджуючи МихМихові дорогу, і той невдоволено супиться, та чомусь не сперечається. – Я більше не граю, навіть якщо ти прийшов запропонувати мені якийсь супервигідний контракт. І гроші мене твої також не цікавлять.

– Сашенько…

– А тему «Сашеньки» ми вже неодноразово обговорювали.

МихМих кривиться і зиркає на мене так, наче я зараз йому смертною карою погрожую. Вигляд у нього не найкращий, він якийсь весь пом’ятий, і я роблю висновок, що розмова з Вороном була неприємною. Та МихМих цілий, у нього на місці руки і ноги, ходить він сам, раз приперся до Інеси. Так що, здається, Ворон не такий вже й страшний.

– І все ж, Алексе, нам треба поговорити, – він намагається мовити максимально спокійно, та я чую, як у МихМиха тремтить голос, і розумію, що йому дуже страшно.

Все-таки, не перший рік знайомі.

– Мені від тебе нічого не треба, – знизую плечима я.– Того не бачу жодного приводу для розмови.

– Слухай, – МихМих кривиться, – я тут не за власним бажанням. Моя воля – я б відпустив тебе, Сашенько, і ти б ішов, куди душа забажає. Та, на жаль, в цьому світі є більш серйозні сили, яким я взагалі нічого не можу протиставити. Сам розумієш…

– І чого хоче Ворон?

– Бачиш, ти здогадався, – зітхає МихМих. – Розумієш, справа в тому, що у мене з ним є давні рахунки…

– Конкретніше.

– І він обіцяв зруйнувати мій бізнес.

– Але?

– Але якщо я вмовлю тебе працювати на нього, то він, – МихМих роздратовано покашлює, – просто лишить мене в спокої, дасть забрати гроші і… Скажемо так, вирішити всі питання мирно. Це хороша робота, Саш. Ти навіть не уявляєш собі, наскільки.

Насправді я можу собі припустити, але мовчу та просто дивлюсь на МихМиха. Завжди думав, що в нього з головою не все добре.

– Я більше не беру участь ні в чому незаконному, – холодно промовляю я, не сумніваючись в тому, що МихМих не може втягнути мене ні у що хороше. Надто давно вже я знаю цю людину.

– Я прийшов всього лиш домовитись про зустріч…

– Можеш передати Воронові відмову.

МихМих стає ще похмурішим. Він дивиться на мене важким поглядом, зітхає і тихо запитує, наче говорить з маленькою дитиною:

– Саш, ти ж розумієш, кому відмовляєш і чим це все може закінчитись7

Я дивлюсь на МихМиха, немов на останнього дурня, і вкрадливо промовляю:

– А ти думаєш, що у нього на лобі не написано «у мене достатньо грошей, щоб закопати ваш клуб в могилу і вас разом з ним»? Чим ти думав, коли намагався кинути Воронова на гроші?

Судячи з того, як кривиться МихМих, моя сміливість його все ще дивує. Цікаво, а чого він чекає? Що я скажу «дякую за пропозицію, обов’язково подам панові Ворону резюме, давно мріяв працювати на нього»? Ну, це було б надто наївно. МихМих знову намагається вибратись зі своїх проблем за чужий рахунок, та я собі не уявляю, з чого він взяв, що я готовий хоча б частково допомогти йому. Він би кинув мене подихати в канаві, ще й додав би, що «сам винен», якби таке раптом трапилось.

– Послухай, – МихМих говорить тихо, робить крок вперед і сподівається, що я таки впущу його в квартиру, та, на його превеликий жаль, без своїх братків він фізично ні на що не здатен. Він все ще надто ниций, слабкий та товстий.