Розділ сьомий. Інеса

Дзвінок в двері будить мене серед ночі. Я неохоче вибираюсь з ліжка, подумки проклинаю ту заразу, що зараз стоїть на порозі моєї квартири, і плетусь до виходу. Скоріш за все, знову Слава щось натворив, прийшов тепер і витиме про те, шо я зобов’язана врятувати його від татусевого гніву, бо рано чи пізно у батька закінчиться терпець, і він пристрелить свого сина, як шолудивого пса. Дуже дурного пса, що вже котрий рік сильно наривається. В свої двадцять у Міро ані мозку, ані совісті, і якщо не тато, то я одного разу його від злості придушу.

Але на порозі виявляється не Славко, а Алекс. В дорогезному костюмі, все одно красивий, бо йому все на світі личить, з повними лихоманки очима, якийсь дуже блідий… Та тверезий, жодного запаху алкоголю, тільки неймовірно дорогі парфуми.

– Пустиш? – хрипко запитує він.

Я відступаю вбік, пропускаю свого напівбога до квартири, і він тихо заходить всередину, зачиняє двері за собою, впирається спиною в стіну і мовчить кілька хвилин. В слабкому світлі, що потрапляє до коридору з вітальні, Алекс виглядає надзвичайно хворобливо. Я роздивляюсь його, але вперто мовчу, чекаю пояснень, хоча, якщо чесно, не знайду в собі сил сперечатись, якщо Алекс вирішить, що йомутреба просто впасти на диван та заснути.

– Я дограв, – нарешті повідомляє він, – свою останню гру.

– Виграв?

– Програв. Кілька сотень фішок та голову МихМиха, здається. Придурок…

– Чому придурок?

– Да так. Передчуття, – знизує плечима Алекс. – Ти знаєш Ворона?

Я замислююсь. Ворона? Перебираю в голові усіх, хто підходить під це визначення, і уточнюю обережно:

– Романа Воронова?

– Як виглядає? – чіпляється за ім’я Вольний.

Здивовано дивлюсь на нього, задаюсь питанням, нащо Алексові взагалі про Воронова знати, та неохоче відповідаю:

– Ну, високий такий. Худорлявий. Брюнет. Очі, здається, також сині? Років п’ятдесят йому, але виглядає молодше, звісно. Я його раз чи два бачила, це якийсь впливовий бізнесмен. Мій батько його знає. Здається, у нього якісь зв’язки в кримінальних ко… Алексе?

– От з ним я і грав, – підсумовує Алекс. – Повторюю, МихМих хворий на всю голову.

Я завмираю.

Про Романа Воронова я знаю тільки те, що йому дорогу краще не переходити. Якщо так вважає мій батько, то це дійсно дуже впливова людина. І не той, з ким взагалі зв’язуватись потрібно.

– І тепер, – обережно уточнюю я, – ти маєш борг?

– Я? Ні! Я нічого йому не заборгував, – хитає головою Алекс. – Я вмію зупинятись вчасно. Просто моя остання гра не принесла МихМихові ніякого доходу. Але тепер у нього серйозні проблеми, бо він, здається, вирішив обіграти найстрашнішу людину в місті, без гроша лишити. Це ж яким ідіотом треба бути… Навіть Міро, напевне, такого б не зробив!

Він нарешті відривається від стіни і повільно йде на кухню. Дорогою добуває з кишені хустинку з шовку, хапає ножиці та ріже її на краплі. Викидає все це в раковину, і нитки змішуються з дрібними крапельками, що лишились від спроби щось приготувати на вечерю. Вольний відкриває кран, змиває залишки хустинки, впирається долонями в кухонну поверхню та спостерігає за тим, як вода тече. На його губах грає зла посмішка, а я застигаю в метрі від нього, чекаючи, що ж він ще зробить.

– Якщо ти йому нічого не заборгував, – тихо промовляю я, – то чому виглядаєш так, наче дияволові душу винен?

Вольний відштовхується від кухонної поверхні, ковзає долонею вздовж водяного струменю, наче задумуючись, чи змивати з пальців кров – бо він порізався трохи ножицями. Тоді різко відсторонюється від раковини, закручує кран та повертається до вікна. Піднімає руку, певне, щоб притиснутись до холодного сткла – але зупиняється, згадавши, що лишить там плями крові. Я бачу його відображення у вікні. Бачу, як спалахують дивним сяйвом ідеї сині очі, і в них палає не страх, ні, а щось таке, що я взагалі розпізнати не можу. Щось знайоме та безіменне. Алекс болюче кривиться, наче кожен погляд йому боляче робить, і опускає голову низько-низько.

– Не знаю, – шепоче він. – У мене в житті взагалі завжди проблема з метою, до якої я йду. Я звик так жити. Навіть не думав, що це справді можливо, а звик. Не можна грати людину з вищого світу, а лишатись Шуриком з забитого села, що тільки й знає, як грати числами, а сам людей боїться.

– Ти людей боїшся?

– Боявся, – зізнається Алекс. – Бо ніколи не був надто товариською дитиною. Навіть ботаном був певний період. Ні, не подобається мені це. Ворон цей воскреслий…

– Чому воскреслий? – дивуюсь я.

– Та просто. Забудь! – Алекс стрімко повертається до мене. – Не треба було це на голову тобі вивалювати. Мої проблеми – не твої.

– Ну, ми ж граємо на одному боці, – не витримую я. – Чому ти не можеш просто розповісти мені правду?

Алекс кривиться і неохоче, наче слова ріжуть йому горло, як ножами, промовляє:

– Тому що я знаю, як це – коли тебе обирають, наче на ринку. Ніколи не було, і ось знову.

– На якому ринку? – застигши, шепочу я. – Про що ти?

Алекс кривить губи в злій усмішці.