Розділ шостий. Алекс

Я зупиняюсь біля входу в таємний клуб лише на мить. Всміхаюсь охоронцеві. Далі все стандартно, кинути ключі паркувальнику і… Знову кривитись від відрази.

У Вольного є ряд звичок, з якими я досі не можу змиритись. Від нього пахне димом, а під час гри він постійно крутить в руках свою хустинку, і на червоне сукно падають тоненькі ниточки.

Хустинка шовкова.

Від огидного запаху диму, який я ненавиджу, мені доводиться потім довго відмиватись. Це всього лиш ароматичні масла, бо на все інше у мене алергія, але я маю імітувати… А Вольний все робить по-справжньому. Все, чого б мені ніколи не хотілось робити.

Вольний приїжджає на спорткарі. Сам я обираю мотоцикли або ходжу пішки, але ж Вольний і кроку не зробить, не хизуючись, тому в нього є Бугатті, за яке відвалили купу грошей. Можу до копійки озвучити, скільки б мені довелось пахати в рідному універі, аби заробити на таку тачку.

Вольний змінює баб як рукавички і ненавидить користуватись… платними послугами.

А у мене на такі платні послуги нема грошей, та й я до них байдужий. А змінювати жінок як рукавички непристойно, тим паче, називаючи їх при цьому бабами. Як же кохання?

Кажуть, Вольний – гарний коханець. Поняття не маю. З Вольним я перетинаюсь в дзеркалі, а не в ліжку.

Вольний любить випити, і це жахливо. Ненавиджу алкоголь. Кажуть, Вольний може випити багато. Що ж, не перевіряв жодного разу.

У нього квартира десь у центрі Києва. Пентхаус.

О, так, я йому заздрю. Мої шикарні апартаменти – однокімнатна конура на Троєщині. Зате я не самотній, у мене є таргани, що повзуть від сусідів.

Татусь Вольного, кажуть, нафтовий магнат, а мама світська левиця. Була. Вони загинули в аварії.

Мої батьки – алкаш та вічно побита кухарка, – живі. Не можна сказати, що здорові. В селі зараз…

О, ще Вольний обожнює носити чорні сорочки, і комірець вічно натирає мені шию. А ключі він кидає паркувальнику так, наче осліпити його хоче.

Ходять чутки, що Вольний продав душу Дияволу. Він неймовірно везучий і виграє величезні гроші. Мільйони за вечір!

Саша Вольський – ну, тобто, я, – такі гроші ніколи в руках і не тримав…

Але я знаю один секрет.

Вольний нікому не віддавав свою душу. Спорткар він позичає у шефа. Сорочки також. Він перебирає хустинку, відволікаючи суперників, всміхається їм, демонструючи рівні білі зуби, а сам прикидається, просто прикидається нервовим! Він виливає вміст келихів, які йому приносить, і ніколи не робить ані ковтка, і батька-нафтового магнату в нього нема.

Вольний не змінює дівчат, як рукавички, бо нема чого їм робити на Троєщині, всім цим розмальованим пихатим леді.

О, ще одне! Він не везучий. Вольний – то просто обличчя бідного хлопчика Саші Вольського і гроші його роботодавця.

Чому він виграє?

Бо я вмію прораховувати такі комбінації, про які люди і не підозрюють.

О, а ще Вольного не існує, так. Він просто гарна казка.

Я міг би зробити її дійсністю. Але замість того повертаюсь в свою тарганячу нору, дивлюсь на стелю, покриту тріщинами, і довго відмиваюсь від масла з ароматом тютюну.

Пора зробити вигляд, наче Вольний кинув.

Але це не має значення. Факт є факт.

Вольний ніколи не програє.

І в нього завжди достатньо грошей.

Є у цього всього тільки одна проблема. Я, автор Вольного, його господар, не знаю, що мені з цим всім робити. Кожен раз, коли вистава закінчується, я відчуваю себе останнім придурком.

Бо мені смішно. Зіграти нареченого? Та будь ласка. Легко! Я вмію грати так же добре, як і рахувати.

Є одна проблема.

Я так і не навчився жити.

Але сьогодні остання гра. МихМих не посміє порушити обіцянку, хоча б тому, що я потім можу серйозно його підставити. Я поняття не маю, з ким доведеться грати цього разу, різні люди з різних шарів суспільства, але зате чітко розумію, що іномарку з парковки забирати не буду. А ще в моєму житті не буде дурних чорних сорочок.

На вході звіряюсь з дзеркалом, чи правильно на обличчі виглядає посмішка. В залі перехоплюю погляд Марини – ще одна майстриня розвести багатіїв на гроші, – і розумію, що все в порядку. Марина ніколи не обманює. Вона спеціалізується на тому, аби підливати масла в вогонь… І не тільки масла в келихи багатих дурнів, що ведуться на розкішні форми. Ростуть ставки і не тільки вони, гасне розум… Всі знають, що Марина – та ще штучка, але вони все одно липнуть до неї, наче мухи, любуються на її прекрасну фігуру.

І уявляють собі… різне.

Та плювати. Марина не така вже й погана, а ще вдома у неї хвора мама. Заробляє як може. Чим я краще?

Але  Вольний не обманює. Він математик, йому не потрібно ховати карти в рукавах.

Я всміхаюсь ще яскравіше, перехоплюючи на собі погляди не тільки Маринки, а й двох незнайомих молоденьких жінок – супутниці ще одного грошового мішка, які з задоволенням підуть з кимось багатшим та молодшим. Дарма. Ви ж перші втечете куди подалі, якщо раптом дізнаєтесь, хто я насправді.