Розділ третій. Інеса

Я прокидаюсь ривками. Відкриваю очі і не одразу розумію, що це моя спальня, бо вона як ніколи залита сонячним світлом, що проривається крізь вікна. Зім’яте зіпсоване простирадло валяється на підлозі, сама я лежу на животі, майже звісившись з ліжка, і однією рукою все ще стискаю м’яту тканину.

Десь там, на порозі, про себе німим докором нагадує безнадійно зіпсована футболка. Вона і до того була не надто в кондиції, а тепер її не тільки надягти, а й просто взяти в руки страшно. Ну, втрата невелика, я навіть не пам’ятаю, звідки вона в мене взялась.

Перевертаюсь на бік, підтягую ковдру до грудей і затихаю, наче миша, що виявила сплячого кота біля її нори. Мій напівбог лежить поруч, розтягнувшись на ліжку. Прикритий ковдрою, але ж я знаю, що під нею на ньому нічого нема.

На мені також.

Ох, мамочки.

Присуваюсь ближче, ойкаю, ледь не звалившись з ліжка знову, і напівбог відкриває очі та дивиться на мене, явно намагаючись зрозуміти, де він знаходиться і хто це спить поруч. Я встигаю, напевне, разів зо тридцять згоріти від сорому, доки в нього на обличчі розквітає легка посмішка.

– Доброго ранку, феє, – тягне він, обіймаючи однією рукою мене за талію та присуваючись ближче.

Фея?

– Доброго, – шепочу я. – Фея? – питаю вголос, не уточнюючи свої підозри: він забув, як мене насправді звати.

– Тебе звати Інеса, – фиркає Алекс, швидко та коротко цілуючи мене в губи.

Звідки…

– На лобі написано, – не чекаючи питання, гмикає він.

– Найрозповсюдженіше питання твоїх коханок?

Алекс кривиться, наче я нагадала про щось неприємне. Я можу собі уявити, скільки жінок було у чоловіка з такого роду діяльністю, та ще й настільки привабливого, але мій напівбог явно не любить згадувати про своїх коханок. Може, розходились не надто добре, звідки ж мені знати.

– Ні, – тягне він, закочуючи очі. – Найрозповсюдженіше питання моїх коханок зазвичай стосується моїх статків.

– Чому ти думаєш, що я тебе про це не запитаю?

Посмішка Алекса стає м’якшою. Він знову згрібає мене в обійми, так, що до поцілунку лишається кілька міліметрів і один неправильний рух з мого боку, і впевнено відповідає:

– Якби ти хотіла спитати мене про гроші, мене б тут не було.

– Ти так гарно розбираєшся в жінках?

– Ні, я так гарно розбираюсь в грошах, – закочує очі він. – Крім того, тобі, здається, це не потрібно.

– Мені є на що жити, – я трохи мовчу. – Та й їм, напевне, також. Але це якось недобре – обговорювати інших жінок, лежачи в одному ліжку, правда?

– Є таке, – киває Алекс. Він сідає на ліжку, підтягує мене до себе ближче, не звертаючи уваги на те, що я стрімко червонію і намагаюсь прикритись ковдрою від нього, потім цілує мене в плече, в шию, ковзає кінчиками пальців по моїй руці, наче дражнячи. Сині очі вдоволено сяють, і він все більше схожий на якогось дикого кота, що дозволив приручити себе на одну коротку ніч, а зараз збирається з’їсти жертву. Чи не з’їсти…

Їжа! Чорт. Я не зовсім добре вмію готувати, аби не сказати, що зовсім не вмію, а нормальних чоловіків прийнято годувати сніданком. Напевне, і Вольного також, хоча він поки що і словом не нагадує про те, що голодний. Але я все одно вивільняюсь з його обіймів, трохи відсуваюсь і запитую:

– Ти, напевне, хочеш їсти?

– Ну, якщо ти щось запропонуєш – не відмовлюсь, – киваю я.

– Я зараз! – відчуваю себе останньою дурепою і встигаю десять разів збліднути і знову почервоніти, доки вибираюсь з ліжка, завертаюсь в покривало, знайдене на підлозі, хапаю одяг і втікаю геть.

Не меншою дурепою я відчуваю себе і на кухні, де, вже вдягнена, стою та дивлюсь на холодильник, наче на дикого звіра, що зараз накинеться на мене. В голові засідає дурна думка, що Алексові треба щось м’ясне, напевне, а у мене в холодильнику з м’ясного тільки миша з суїцидальними нахилами, повісилась між йогуртом та маслом, єдиним, що власне стоїть в мене на полицях.

Виглядає це сумно. Не менш сумними виглядають і полиці, де взагалі-то мають бути крупи. Я знаходжу тільки самотню пачку кави і не менш самотній зелений чай, який просто смішно пропонувати чоловікові, бо там навіть на пачці крупними літерами написано «розкриє вашу жіночу сутність». Якщо чесно, я навіть трохи зависаю посеред кухні і відмираю тільки тоді, коли відчуваю, що Алекс обіймає мене за талію, зупинившись в мене за спиною.

– Я… Треба б, напевне, сходити за продуктами, – шепочу я, знову відчувши себе неадекватною. І тупою. Дуже тупою.

Так не можна. Поруч з цією людиною взагалі не виходить думати головою. А я звикла контролювати ситуацію незалежно від того, хто тут поруч.

– Ну, ти ж коли одна, чимось все одно харчуєшся, – гмикає Алекс.

– Мишами, які вішаються в мене в холодильнику, – закочую очі я. – Якщо серйозно, то замовляю доставку. Блін! – б’ю себе долонею по лобі. – Доставка!

Ні, я точно дурепа…

Але, здається, Алекс сприймає все дуже легко.

– Чудовий вихід з ситуації, – повідомляє він і, діставши мобільний звідкись з кишені джинсів, питає: – Ти зазвичай де замовляєш? І що будеш?