Розділ другий. Алекс

Дійсно, за добрі справи варто чекати нагороди. Хто б міг подумати, що у цього білявого дурня, що вмудрився махом програти триста штук, може бути така чудова сестра?

Залізаючи під струмені холодного душу – гарячий мені зараз категорично заборонено, і так кров приливає куди не треба, – я мимоволі згадую фею, що відкрила мені двері. За все своє життя я побачив достатньо жінок і не повинен реагувати на них, як голодна собака на кинуту кістку, але сестра цього Слави прекрасна. Худенька, тендітна, з гривою світлого волосся – хей, Вольний, ти ж терпіти не міг білявок?! – і яскравими, палючими очима. Емоційна дівчина, так, але якби мені притягнули непритомне тіло, я б викинув за двері і того, хто притяг, і саме тіло. А ця впустила. І дивиться так, наче збирається пропалити наскрізь.

Пристрасна.

Цікаво, в ліжку також?

О так, це саме те, про що мені зараз треба думати. От саме в цю мить обов’язково уявляти цю красуню поруч в ліжку.

Прекрасно стимулює роздуми.

Я кривлюсь, врубаю на повну крижану воду і закриваю очі, вперто намагаючись уявити собі не те, як ця красуня виглядає без одягу, а свою стіну, яку давно треба пофарбувати. Таргана собі уявити, чи як? Якраз там завелись, і не витравиш же, паразитів…

Таргани діють заспокійливо. Асоціювати з ними Інесу, звісно ж, паршива ідея, але я принаймні приводжу себе до ладу. Футболку, правда, можна викинути після того, як це чудовисько Мір-ро в неї вчепилось, ще й впало в траву, тягнучи мене за собою.

Зелені плями на джинсах досить органічно виглядають, піде, а от футболка – безнадійно зіпсована. Кидаю її в смітник без зайвих жалощів. Хай той придурок віддасть хоч сто баксів зі свого мега-боргу, куплю нову.

Цікаво, у нього реально були ті триста штук? Я тримав в руках більші суми, але зазвичай лише для того, аби передати шефові. Ну, щось точно знайдеться, вдягнений цей Слава був з голочки. До того, як його знудило в сусідні кущі, а потім він ще повалявся в траві.

Напевне, після того, як у його батьків народилась ця фея, природа вирішила, що перевтомилась. І відірвалась на повну.

Я не поспішаю виходити назовні, але з коридору долинають чоловічі голоси і гучний крик феї, того доводиться встрибнути в джинси та вискочити з ванної.

Я так і застигаю на порозі і, впершись плечем в дверну раму, роздратовано цікавлюсь:

– І що тут відбувається?

Компанія мені взагалі-то знайома. МихМих зі своєю улюбленою лякалкою, яка не стріляє, зате вражає клієнтів. А якщо поліція піймає, то МихМих одразу ж пояснить їм, що це просто запальничка! Що? Чому так тремтить клієнт? Ну, це його проблема, що він не розуміє жартів…

І Петро з Іваном. Абсолютно безвинні люди, які по добрій волі, доки не звелить МихМих, ні до кого ані на крок не підійде. Хоча, звісно ж, врізати можуть. І краще не попадатись під гарячу руку. Я б не ліз.

МихМих здригається та повертається до мене. На обличчі відображається подив, який він дуже погано приховує – актор з чоловіка ніякий. Не дарма він колись пролетів повз акторське відділення і знайшов собі цікавіше заняття. Якраз в дусі дев’яностих.

– Сашенько? – тягне він своїм звично огидним голосом. – А що ти тут робиш?

– Лякалку свою опусти, – киваю на пістолет замість того, щоб відповісти на поставлене питання.

Очі МихМиха бігають туди-сюди. Він якогось біса червоніє, наче напівголий мужик для нього – відвертість більша, аніж для двадцятирічної дівчини, і облизує губи. Петро і Іван кривляться та переступають з ноги на ногу. У них стосовно захоплень МихМиха є своя особиста думка, можливо, навіть подібна до моєї. Проте, ні. Петро і Іван шефові не подобаються, от він до них і не лізе.

До мене, власне, також не лізе. Може, я й не нагадую ходячу шафу, але врізати можу. Одного разу довелось. Та я приношу надто великі гроші, щоб МихМих ризикував і розпускав руки.

– Ми діємо в твоїх інтересах, – зітхає шеф. – Цей юнак, – він киває на мажорчика, що зараз ховається за спиною своєї вельми сердитої сестри, – заборгував серйозні гроші. І поки що не поспішає їх повертати. Непорядок.

Всміхаюсь. МихМих ненавидить, коли йому невчасно віддають гроші. Боїться жахливо, що одного разу його кинуть.

– Пробач йому борг.

Шеф блідне.

– Сашенько…

Голос його звучить тихо, підступно, і мені хочеться вдарити його ще сильніше. Бажано так, щоб МихМих впав і більше не піднявся на ноги. Але, підозрюю, мої фінансові маніпуляції лякають його ще більше за перспективу пошкодити ніс.

Я всміхаюсь ще ширше і ще отруйніше, а потім лякаю МихМиха ще однією радісною новиною:

– Ти обіцяв, що я зможу піти, коли захочу, і останній виграш буде мій. От, я захотів. Ще питання?

Питання написані у шефа на лобі. Наприклад, він хоче поцікавитись, чому я вирішив кинути таку грошовиту роботу. Або думає, як би це обережніше мене прибрати.

– І ти прекрасно знаєш, – доповнюю я, – що трапиться, якщо я раптом загину.

– Ти зараза, Сашенько, – роздратовано кривиться МихМих, – не можна над старою людиною так знущатись!