Наречений за викликом

Частина перша. Розділ перший. Інеса

Дзвінок в двері повторюється втретє, і я роздратовано здригаюсь, відриваючись від картини. Все натхнення збили! Нарешті я бачу щось гарніше за сіру хмару та сусідський зад у вікні навпроти, і от! Але якщо до мене і далі стукатимуть, наче божевільні, то скоро до гостей приєднаються сусіди, і я точно не зможу помалювати.

О, так. Я не малюю. Я пишу! Це ж так важливо, давати процесу творчості правильну назву. А то я, немодна, ніколи не потраплю в коло художників, якщо так ставитимусь до справи. Кому я взагалі така буду треба? Хто у мене картини купить?

Справжні художники пишуть свої творіння! Три рази ляпнув фарбою, продав за три мільйони, придумуєш ідею для наступного сюжету. А твої поля та озера хіба що за три тисячі хтось купить.

І не зелених.

Хоча, якщо заплатять двадцятигривневими купюрами, то якраз зелених – то їх колір.

Неохоче відриваюсь від стільця, плетусь відчиняти двері. Дзвінок повторюється вчетверте, і я неохоче відкриваю, навіть у вічко не глянувши. Можна подумати, повз Цербера – консьєржку тьотю Клаву, – пройде хтось ненадійний, ага. Хіба що вб’є притому. Але вбивця не стукав би так гучно…

Тричі повертаю ключ в замку, клацаю двома засовами і штовхаю броньовані двері, встановлені улюбленим таточком «для моєї ж безпеки». Ну, так, а я, слухняна донечка, відкриваю незнайомцям…

Думки обриваються на півслові.

На порозі моєї квартири стоїть напівбог. Чи не «напів»… В будь-якому випадку – хтось родом з часів античності. Чи якийсь іспанець… Чи француз…

Принаймні, не слов’янин. Точно. Я, може, й малюю, а не пишу картини, але гарного чоловіка від звичайного мужика відрізнити здатна. Цей – гарний, жодних сумнівів.

В першу чергу я помічаю очі. Пронизливо-синього відтінку, великі, дещо розкосі. Вії густі, так, що мені можна навіть позаздрити. Рівні чорні брови – щастить ж деяким, йому їх вищипувати не треба, від природи пощастило! – прямий ніс. Губи не тонкі, але позбавлені бабської пухкості, якраз такі, що рука тягнеться за олівцем, аби відтворити на папері. Гострі вилиці, такі, що я чомусь аж облизуюсь.

І бриє потрібне місце, тобто щоки, а не голову!

Мій погляд ковзає по гострим неймовірним вилицям та підіймається до волосся. Гарне, густе. Чорне. Не фарбоване, я б помітила.

Оу, комусь точно пощастило зі спадковістю.

Забувши про сором, я опускаю очі донизу і оцінюю фігуру. Звісно, одяг дешевий, і він явно не старався його підбирати, та яка різниця! Тут головне те, що під одягом! Пій напівбог високий, стрункий, підкачаний якраз в міру. Принаймні, мені хочеться в це вірити.

– Привіт, – всміхається напівбог, демонструючи мені рівні білі зуби.

Ох, матінко. Я пропала.

– Привіт, – бурмочу я.

Третій звук – дивне хрюкання, – явно не може належати напівбогу, і я неохоче повертаю голову бік, щоб побачити… Це.

Це – мій брат Славко, – спирається на плече напівбога з таким виглядом, наче його зараз успішно знудить кудись на підлогу. У Славка під оком синяк наливається, світле волосся тепер болотистого відтінку, бо він успішно повалявся в багнюці, а вигляд відверто пом’ятий. Дорогий костюм, придбаний, звісно ж, на таткові гроші, безнадійно зіпсовано. Ті ж плями бруду я помічаю і на одязі напівбога, але на ньому це виглядає не так катастрофічно.

– И-и-и! – вищерюється Славко, підіймаючи на мене напівпритомний туманний погляд. – Сеструха!

– Він назвав цю адресу, – повідомляє мені напівбог, – коли я питав, куди його діти. Твоє?

– Моє! – погоджуюсь я і відступаю вбік. – М-м-м… Я не дотягну його сама.

Славко, звісно, не богатир, але я також не силачка. І взагалі, мені хочеться копняком спустити Славу зі сходів, втягнути напівбога до квартири і поцілувати ці ідеальні губи. Вперше житті. Всі, хто до того намагались вкрасти у мене поцілунок, отримували в зуби. Або я просто слала їх на три веселих букви.

– Можу доставити в будь-яку точку квартири, – підморгує напівбог. – Якщо мені буде дозволено зайти.

О, який голос! Ах! Цей оксамитовий баритон змушує мене тремтіти, і я уявляю собі, як гарно він заспівав би якусь пісню…

– То можна?

– Ой, – скрикую я, згадуючи, що це не сон, і мені все ще треба зробити щось із братом. – Так, звісно. Занось… те.

– Можна на «ти», – відмахується напівбог вільною рукою. Славко повторює своє стандартне «и-и-и» і дозволяє затягнути своє тільце всередину.

Моє божество не лається і, здається, ставиться до Славка майже по-батьківськи. Правда, до Слави інакше і не можна. Це зараз йому двадцять, але і в шістдесят він буде таким самим дурним та безпомічним. Напівбогу… Десь біля двадцяти п’яти, напевне, і я подумки схрещую пальці, аби він був старшим за мене. То все мама – вона змусила вірити, що чоловік мусить бути хоч на кілька років старше.

Напівбог затягує Славка у вітальню, не турбуючись про те, що топчеться по моєму світлому килиму, і помічає мольберт. Посміхається тією ж красивенною посмішкою, роздивляється незакінчену картину і відзначає:

– Оригінально. А сусідська шторка – то вигадка?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше