Наречений — не я

Глава 46. Дем'ян

Гучний  тріск замка все ще лунає в моїх вухах, мов відлуння пострілу.

— ЛІЗО! — мій лютий, виснажений крик розтинає темряву порожнього номера, але відповіддю мені слугує лише глуха, задушлива тиша готельного коридору.

Я з дикою, неконтрольованою силою смикаю правицю, намагаючись будь-якою ціною вирвати залізо з кованого узголів'я ліжка. Важкий сталевий браслет безжально впивається в шкіру на зап'ясті, залишаючи пекучі, криваві садна, але міцна сталь навіть не хитається. Мене проймає гаряча, нищівна хвиля люті й розпачу. Вона справді це зробила. Вона прикувала мене, забрала єдиний ключ і втекла, залишаючи мене в цій безглуздій пастці напередодні власного весілля з Назаром.

Мій правий суглоб пече від болю, а дихання важкими, уривчастими поштовхами розриває легені. Я затихаю, спираючись спиною на м'який матрац, і заплющую очі, силою примушуючи себе зробити три глибоких, повільних вдихи. Паніка — це поразка. Дика лють і сліпа сила зараз не допоможуть мені зламати загартовану сталь.

У моїй голові починають прояснюватися думки. Роки моїх екстремальних мандрів світом, автономні походи дикими куточками планети й ночівлі в найризикованіших умовах навчили мене однієї простої істини: із будь-якої замкнутої системи завжди є вихід, якщо ти зберігаєш холодний розум і контроль над власним тілом.

Я розплющую очі й повільно повертаю голову ліворуч.

Розкритий наплічник, куди я пів години тому кидав свої речі та фототехніку, лежить на самому краю ліжка. Вона зовсім поруч, але короткий ланцюг наручників на правому зап'ясті не дає мені підвестися у повний зріст чи вільно дотягнутися до неї.

Я лягаю на живіт, до межі витягаючи вільну ліву руку через покривало. М'язи плеча напружуються до болючого тремтіння, суглоб прикованої правої руки тріщить від натягнутого ланцюга, але пучки моїх пальців нарешті торкаються шорсткої шкіри ременя. Я чіпляюся нігтями за край кишені й повільно, сантиметр за сантиметром, підтягую важкий наплічник  ближче до себе.

З тихим шелестом вон опиняється прямо поруч із моїм боком.

Моя ліва рука гарячково порпається у вузьких бічних відділеннях, де я зазвичай тримаю дрібний інструментарій для обслуговування фотокамер та аксесуарів. Пальці натрапляють на скляні світлофільтри, запасні акумулятори, мікровикрутки... і нарешті намацують те, що треба. Потовщений металевий штифт для швидкої зміни кріплень фотоштатива та тонка, тверда сталева скріпка, якою я скріплював паперові конверти з авіаквитками.

Це не професійна відмичка, але це загартована, міцна сталь.

Я перевертаюся на бік, підтягуючи приковане праве зап'ястя якомога ближче до обличчя. У номері панує дрімуча, важка темрява, розбавлена лише тьмяним сірим сяйвом вуличного ліхтаря крізь щілину в шторах. Я не бачу замочної свердловини — мені доведеться діяти виключно на дотик, відчуваючи кожну фіксаторну пружину пучками пальців і власною інтуїцією.

Я обережно вигинаю сталевий штифт під потрібним кутом, а кінчик скріпки розплющую об металеву ніжку ліжка, створюючи тонкий важель-натягувач.

Злива за вікном січе скло з подвоєною силою. Годинник на тумбі знущально цокає, відраховуючи хвилини: друга ночі, третя, четверта...

Цілу ніч, у повній темряві й нестерпній тиші номера, мої пальці, збиті до крові й занімілі від жахливої напруги, гарячково й уперто порпаються всередині маленького латунного механізму. Метал тихенько скрегоче, штифт зісковзує, змушуючи мене починати все спочатку, але я не зупиняюся ні на секунду.

Завтра вранці вона не вийде за Назара. Я буду біля вівтаря, чого б мені це не коштувало.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше