Глава 2

Мама виглядала схвильованою. Супроводжуючи її до машини, ми з Дмитром оглядалися, так, про всяк випадок. Чорт забирай, з цієї Олександрою і параноїками недовго стати, не вистачало ще боятися кожного шереху.

– Ольго Михайлівно, зараз ми поїдемо вибирати вам охорону, – повідомив Зарецький, заводячи мотор.

Для нас із нею подібна розкіш була, звичайно ж, з ряду геть. Ще недавно я б розсміялася, запропонуй мені хтось найняти охоронця, але не тепер, коли життю може загрожувати зовсім не уявна небезпека.

В охоронному агентстві нас зустріла секретар і провела до директора, Романа Анатолійовича. Він показував нам анкети кандидатів і повідомляв всю необхідну супровідну інформацію. Потім запросив до кабінету п'ятьох відібраних чоловіків, з яких ми при особистій бесіді відсіяли трьох. Решта двоє витягнулися по струнці, вислуховуючи розпорядження начальства, яке посвячувало його в деталі майбутньої роботи.

Василь, шафоподібний чоловік років під сорок із сивиною в темному волоссі, виглядав надійно. Судячи по обручці на безіменному пальці, він був одружений. Антон, його молодший побратим, був шафою дещо менших розмірів, але теж добротним і ґрунтовним. Чоловікові близько тридцяти (фактично мій ровесник), русяве волосся коротко підстрижене, обличчя вельми привабливе і, що головне, на ньому присутні сліди інтелекту. Нестачі в дівчатах у нього напевно не спостерігається.

У темних очах старшого таїлася спокійна доброзичливість, на маму він подивився заступницьки. У той же час молодший зміряв мене дуже схвальним поглядом. Я так розумію, ці двоє між собою нас вже розподілили: мене охороняє Антон, а маму – Василь.

Але, здається, у Зарецького з цього приводу були свої міркування. Вловивши погляд молодого охоронця, яким той мене облагодіяв, Дмитро сказав по-хазяйськи:

– Роман Анатолійович, Ангеліну Павлівну я довірю Василю, а її маму нехай візьме на себе Антон.

На обличчі маминого охоронця промайнуло розчарування, втім, він дуже швидко взяв себе в руки і запевнив, що поруч із ним їй нічого не загрожує. Мій охоронець прийняв зміну цілі більш незворушно і обдарував прихильністю тепер уже мене. Чесно кажучи, мені при такому розкладі теж було куди спокійніше.

Відтепер возити нас із мамою на роботу і відвозити назад будуть саме охоронці (кожному виділили приватне авто), ну, і наглядати в решту часу також. Якщо знадобиться вийти кудись посеред робочого дня або у вихідний – та ж пісня, тільки «під конвоєм». Так що завтра з ранку кожна з нас вирушить до офісу на власному транспорті, та ще й з особистим водієм.

Розпрощавшись з бодігардами, Зарецький доставив нас до дверей квартири. Мама зайшла всередину, а мене він затримав біля входу.

– Будеш відпускати охорону тільки тоді, коли поруч я, – сказав суворо. – Переїхати б вам... Гаразд, подумаємо над цим.

– А що там з Олександрою? – я була не на жарт стурбована. – Вона так і продовжить робити все, що їй заманеться?

– Батько вже телефонував Ризьким, будуть ще сьогодні зустрічатися. Той обіцяв дати дочці прочухана, але сама розумієш, перестрахуватися нам не завадить...

– Дякую, Дмитрику. Якби з мамою щось трапилося, я...

– Нічого не станеться, – запевнив він, стискаючи мої плечі. – Чуєш? Все буде добре, я подбаю про вас обох. Відпочинь сьогодні як слід, завтра фінальна звірка сценарію, а післязавтра у нас зйомки. Ми не маємо права запороти перший же проект! Потрібно викластися по максимуму, тим паче там бере участь твій... Єгор.

Ох, я намагалася не згадувати, що мені знову доведеться зустрітися з Кірєєвим, але так, доведеться. Сподіваюся, він не влаштує скандал на знімальному майданчику, як напередодні обіцяв?!

– Ти ж із ним впораєшся, Дмитре? – запитала з надією. – Ввімкни суворого начальника, нехай не розслабляється!

– Якби ти тільки знала, як я чекаю закінчення цього проекту... – пробурмотів шеф. – Здається, ще нічого і ніколи так не чекав, тільки нашої зустрічі.

Він попрощався, явно про щось розмірковуючи, а я пішла заварювати нам із мамою м'ятний чай, тому що заспокоїти нерви потрібно обом.

– Ангеліно, у що ми з тобою вплуталися, га? – зітхнула вона, роблячи ковток ароматного напою. – Живими хоч виберемося?

– Виберемося, мамо, обов'язково виберемося, Дмитро нас в образу не дасть! – сказала я з упевненістю, тому що знала: Зарецький кістьми ляже, але слова дотримається.

Наступного дня я відчувала себе мало не зіркою. Персональний бодігард, доставка на роботу в особистому авто... Василь провів мене до самого ліфта і залишився чекати в машині, на випадок якщо мені потрібно буде днем вийти. Після обіду у мене дійсно були справи на виїзді, і я відчула, якийсь же це кайф, коли в спеку (а травень нині видався надзвичайно теплим) не треба штовхатися в переповненому транспорті.

Ще вранці Дмитро мене заспокоїв і сказав, щоб не боялася кожної тіні, хоча і порадив не зменшувати пильність. Просто розумна обережність, про решту подбає охоронець. Наскільки зрозуміла, Олександрі зробили серйозне навіювання, але я все одно не могла розслабитися і намагалася звикнути до присутності в моєму житті зовсім стороннього чоловіка, благо охоронець не давав приводу для невдоволення. Увечері в його компанії відчувала себе вже куди комфортніше, ми навіть поговорили. Добре, що він не цурається тимчасової цілі та від нього не віє холодною байдужістю.