Глава 35

Я стояла ні жива ні мертва. По обличчю Дмитра стало зрозуміло, про що він подумав, заставши нас з Єгором наодинці, та ще в такому вигляді. І коли б я була хоча б нормально одягнена, але мій «наряд» ускладнював ситуацію багаторазово. Треба терміново йому пояснити, як все було, тільки чи повірить?!

– Я так розумію, ви тут репетируєте перед зйомками ролика? – голосом шефа можна було заморозити все місто.

Він пройшов у квартиру, гримнувши дверима. І склалося враження, що Зарецький зараз з тією ж легкістю прикладе чиюсь голову об стіну. Зрозуміло, не мою, а он того індивіда, який розгулює напівголим по чужому будинку.

Я глянула на самовдоволену фізіономію Кірєєва, який, втім, під убивчим поглядом боса розгубив частину самовпевненості, але все одно заявив:

– Так, репетируємо. А найкраща репетиція – це практика.

Ох, даремно він це сказав, дуже даремно. Тому що ролик у нас намічається досить гарячий, з палкими обіймами й іншими дотиками. Але Дмитро Єгора не слухав, дивився на МЕНЕ, чекав МОЄЇ відповіді. Ну що, Ангеліно, або зараз, або ніколи.

– Дмитро Андрійовичу, – заговорила я, – ви вгадали тільки частково. Єгор приїхав поговорити, ми були біля під'їзду, до нас підійшла Анфіса, розкапризувалася і облила його водою. Я впустила нашу дорогоцінну модель висушити одяг, а запропонувати натомість мені нема чого, так що гостю довелося ходити в рушнику... Ну а на мене випадково перекинувся сік, я якраз із душу вийшла...

Знаю, звучить безглуздо, ніхто б при здоровому глузді не повірив, вважав би жалюгідною відмовкою і зробив власні висновки, після ЧОГО я вийшла з душу, а напівголий чолов'яга в моїй квартирі загорнувся в рушник. Кірєєв зробив крок до мене і відкрив було рота (напевно хотів заявити що-небудь провокаційне, щоб позлити суперника), але я повернулася до нього спиною і тицьнула ліктем в живіт, щоб навіть варнякати не смів. Він майже задихнувся (мабуть, не очікував удару, інакше напряг би прес і я відбила б собі лікоть), а Дмитро, який знову мовчки і напружено оглянув його з голови до ніг, знову перевів погляд на мене.

– Значить, у цьому будинку допомагають всім стражденним, кому не пощастить бути мокрим? Що ж, це легко влаштувати! – Зарецький відтіснив нас із Єгором і кинувся в глиб квартири.

Злість, ревнощі, роздратування... Бос випромінював зараз все і відразу. Я ледь за ним встигала, не дуже розуміючи, що він зібрався робити. Ось шеф влетів у ванну кімнату, взяв шланг із душем, відкрив кран... і облив себе водою з ніг до голови. Незабаром на підлозі було море, і я вже подумки чула обурений дзвінок у двері від сусідів знизу.

– Ну що, Ангеліно Павлівно, поселите у себе ще одного постояльця? – запитав Дмитро. – Чи знайдеться у вас зайвий рушник?

У мене просто не було слів, а однокурсник тільки присвиснув.

– З-знайдеться, – нарешті видавила я, перебуваючи в цілковитому шоці від дій колишнього учня.

– Але спочатку я звільню квартиру від сміття! – заявив він.

– Якого сміття? – ще питала я, а Дмитро вже тягнув обуреного Кірєєва до виходу.

У них вийшла невелика сутичка (ці два індивіда ледь не збили мамину вазу, що мала нещастя стояти на тумбочці в коридорі), але Дмитро був спритнішим, заламав Єгору руку і випнув шиплячого від болю манекенника, що лаявся на всі лади, на сходову клітку прямо в рушнику, який ледь не зісковзнув униз, слідом полетіли не до кінця просохлі речі та взуття гостя.

– До зустрічі на зйомках, пане Кірєєв!

Грюкнули вхідні двері, в квартирі повисла тиша, на підлозі поблискували мокрі доріжки (з Зарецького, що розгулював будинком, стікала вода), у ванній досі був потоп. Добре, що там плитка, але у нас погано закладені стики, так що скандал від сусідів – питання часу, якщо негайно все не прибрати. Однак сусіди мене зараз турбували найменше, тому що я залишилася один на один з розгніваним шефом.

Ой, матінко, що ж то воно буде?!

– Ангеліно, ти... Чому пускаєш до хати сторонніх?! – рикнуло мокре і сердите керівництво та довбануло кулаком по дверях.

З одного боку, я у себе вдома, кого хочу, того і пускаю, але з іншого... Будь я на його місці та застань в гостях у Дмитра, скажімо, Олександру, та ще й у напівоголеному вигляді... Мене навіть пересмикнуло від такої перспективи.

– Пробач. Я... Єгор же не чужий, вчилися разом, та й дісталося йому від Анфіси через мене, – спробувала донести очевидне. – Але ти маєш рацію, я зробила дурницю.

Говорила спокійно, не переходячи на тон жертви і не виправдовуючись, просто повідомляла інформацію.

– Не дурницю, а знову обдарувала кого не слід своєю добротою! – цього разу голос боса звучав менш агресивно. Мабуть, те, що я, можна сказати, визнала «провину», відіграло свою роль.

– Така вже я, – розвела руками. – Тому свого часу і пригріла войовничого десятирічного хлопчика, який виглядав неймовірно самотнім. І анітрохи про це не шкодую. Це було найкраще, що я зробила в житті.

Шеф стиснув щелепи, потім із силою видихнув, скидаючи напругу. Ага, постріл влучив у ціль.

– Так, пригріла, – він провів рукою по вологому волоссю. – А ще взяла мене в добровільний полон і ніколи не відпустиш, це я вже зрозумів. Хоча ні, це я сам не горю бажанням вирватися...