Глава 32

Що ж, якщо вже мова зайшла про довіру...

– Дмитре, я намагаюся довіряти, правда. Але я пам'ятаю тебе хлопчиськом (саме таким ти жив у моїй пам'яті всі ці роки) і ще погано знаю нового Дмитра, того, яким ти став за минулі шість років. Однак зараз справа навіть не в тобі, а у ваших з Олександрою родинах, – сказала я якомога м'якше. – Я не вписуюся у ваш світ великих грошей і дуже добре це розумію. Можливо, навіть занадто добре.

– Я ж вже казав, що багато в чому залишився тим самим. І це мені вирішувати, вписуєшся ти в мою реальність чи ні! – різко заперечив він. – Зробимо, щоб вписалася. Або поміняємо світ.

Які гучні слова, та тільки мені давно не шістнадцять, щоб сприймати їх всерйоз. Я з висоти свого віку знаю, що так не буває, і майже перестала вірити в казки.

Дмитро звернув на узбіччя біля парку і зупинив машину. Правильно зробив, у нього зараз емоції б'ють, в такому стані автомобіль краще не вести. Він відстебнув ремінь і повернувся до мене.

– Ангеліно, ти в душу мою вписалася, розумієш? Що мені якийсь там світ?!

– Це слова впертої дитини, – похитала головою я. – Ти ж не підеш проти родини, якщо вони мене не визнають? Не підеш з компанії? Не кинеш усе? Не перекреслиш заради мене те, чого встиг досягти?

– Дитини?! – рикнув він. – Ангеліно, мені вже двадцять три, чорт забирай! Невже все ще вважаєш мене пацаном?!

– А мені майже тридцять! – я теж підвищила голос. – Я думала, що до цього віку і твого повернення стану сильною, самостійною, незалежною, побудую чудову кар'єру і буду стояти на своїх ногах, зможу своїми силами (своїми, чуєш?) наблизитися до того світу, в якому живеш ти. Мене вбиває та прірва, що є між нами! Але що в підсумку?! Я знову працюю на твого батька і змушена спостерігати, як на тебе фактично оголосили полювання! Я як і раніше десь там, далеко внизу, і ніяк не можу до тебе дотягнутися. Думаєш, мене все це тішить?!

Ух, давно я так не нервувала, а при Дмитрі і зовсім вперше. Він розмотав мене на емоції, змусив висловити внутрішні страхи і викласти йому те, про що турбуюся. Я довго трималася, думала, що кремінь, але у мене теж є слабкості, більше не можу ховати переживання за черговою усмішкою і здаватися сильною!

– ТИ не можеш дотягнутися?! Ні, це Я ніяк не можу до тебе наблизитися! – він ударив кулаком по керму. – Навколо тебе ніби колючий дріт. Я ріжуся об нього, але все одно продовжую намагатися наблизитися до тебе. Забудь про нібито наявні між нами перешкоди, немає їх, не існує, вони лише у тебе в голові!

– Серйозно?! – мене його висловлювання дуже зачепило. – Та це ти не хочеш побачити, що відбувається насправді! Заперечення проблеми не робить її меншою, це просто дитячість і самообман! Я подивлюся, що ти скажеш, коли тебе змусять одружитися з Олександрою (або з кимось іще) в ім'я сімейної справи, а мене попросять забратися геть з очей, щоб не заважала вашому щастю, – від однієї лише думки про подібне стислося серце. – Може, грошей запропонують, а може, і загрози використають. Дмитре, я більше не живу ілюзіями, що колись потім «все буде добре». Не можу, як двадцятирічні дівчата, кинутися у вир із головою і піддатися емоціям, насолоджуючись моментом і не думаючи про майбутнє. Кожен мій сьогоднішній крок відіб'ється на моєму ж «завтра». Мені потрібна впевненість, потрібна стабільність. Можливо, за минулі роки я стала занадто обережною, зате не наробила дурниць і не опинилася біля розбитого корита. Я краще не розкрию своє серце зовсім, ніж розкрию і дозволю його розбити!

– Та не збираюся я його розбивати! – обурився Зарецький. – Невже не бачиш?! Я б не розпочинав стосунки, якби не був серйозний. Я завжди таким був, роки цього не змінили. А якщо вважаєш, що ще погано мене знаєш, так дізнайся! Ось він я, весь твій! Тільки руку простягни...

О-о-о, я би простягнула, і не тільки руку. Я б обійняла тебе так, як ніхто і ніколи не обіймав. Але що потім? Так, я побоююся стосунків і не збираюся вступати у зв'язок, у якого немає майбутнього. Не хочу вплутуватися в те, що заздалегідь приречене на провал. Поява на горизонті Олександри ґрунтовно мене протверезила. Я звикла, що Дмитро завжди був «мій» і ні на кого іншого не дивився, але то було раніше, коли йому не потрібно було виконувати зобов'язання перед родиною, а від нього вимагалося просто вчитися і не марнувати юність по злачних місцях. Тепер же він спадкоємець і наступник компанії батька та скутий своїм становищем, навіть якщо думає, що вільний. А я... я не витримаю, якщо підпущу його до себе надто близько, а потім його у мене заберуть.

Можливо, мене зупиняє сімейне минуле і справа не стільки у Дмитрі, скільки в мені самій. У мене перед очима сумний приклад моєї власної матері. Не хочу залишитися вагітною і кинутою, щоб потім одній виховувати дитину, а на її питання про батька відмовчуватися або йти від теми, як робить мама. І справа не в тому, що «можна ж захищатися» (в плані інтиму), а в тому, що у мене буде серце на шматки, як і у неї зараз. Вона досі сама! Не знаю: чи то все ще кохає мого батька, чи то розчарувалася в чоловіках і нікому більше не вірить. Напевно, я підсвідомо боюся повторити її долю.

Я хочу вірити, що Дмитро ніколи так зі мною не вчинить, але... Якщо ти ніколи не знав щастя, то не будеш сумувати за його втратою, просто не впізнаєш, що це таке. Але варто потримати щастя в руках, відчути його «смак», увібрати усіма фібрами душі та впустити – і ти будеш зломлений. Не хочу, щоб це сталося зі мною... з нами...

Що ж мені робити? Зупинитися, поки не загрузла в усьому цьому дуже глибоко? Чи піддатися почуттям, які заповнюють мене все сильніше? Одне я знала напевно: ніяких різких рухів, все повинно бути поступово.