Глава 29

Я з неохотою завів мотор і від'їхав від будинку мого Ангела. Так не хотілося її відпускати, просидів би поруч із Ліною до ранку, як в минулі часи... Нарешті я отримую від неї то тепло, за яким нудьгував цілих шість років. Нехай вона ще не до кінця мені відкрилася, але ми на шляху один до одного. Головне – не злякати її, не наламати дров. Ревнощі погані порадники, а я сьогодні ледь їм не піддався, коли помітив, що Євген увесь вечір не відлипає від Ангеліни. Ці двоє так мило розмовляли...

Так, вони колеги, я не можу заборонити їм спілкуватися, але... Добре, що вона йому відмовила і не пішла танцювати. Я і сам був не радий обіймати інших жінок, але як іменинникові довелося, ще й ця Олександра причепилася... Зате решту вечора я був поруч із Ліною, якомога більш непомітно відтіснивши від неї Євгена і врешті-решт сівши між ними. Я не для того чекав стільки років, щоб улюблену жінку вкрали прямо у мене на очах!

Два дні поспіль я з нею танцюю, два дні хочу не випускати з обіймів, розтоплюю кригу, яка виникла між нами через мою помилку, коли налякав її після повернення. Ні, з Ангеліною не можна нахрапом, не можна різко, тільки м'яко і поступово, вона чутлива і вразлива. Зараз мій Ангел вже дивиться на мене як раніше, але я, ненаситний, хочу більшого. Я стільки зробив, аби бути з нею, і це не межа. Зроблю ще, все, що знадобиться! Тельцівські впертість і цілеспрямованість грають мені на руку.

Шість років тому, коли мені виповнилося сімнадцять, день народження особливо вдався. Ангеліна була зі мною, я отримав скутер і міг відвозити її додому, відчувати витончену фігурку за спиною, відчувати ласкаві руки, що стискали мій торс, і всміхатися від щастя, хоча вона цього і не бачила, тому що сиділа позаду. У той день, поки всі насолоджувалися святом, батько покликав мене для серйозної чоловічої розмови.

– Ти подорослішав ще на один рік... – почав він. – Однак не забувай, що ще неповнолітній. Дмитре, ти і Ангеліна... Я не проти того, щоб ви двоє товаришували, але... будь ласка, не нароби дурниць. Думай головою, а не... Навіть якщо дівчина відповість згодою (а я в цьому поки не впевнений), сподіваюся, ти розумієш, що повинен тримати себе в руках? Ще не час.

– Розумію, звичайно.

– Ангеліна вже доросла, закінчує університет, працює... і працює добре, зауваж. А ти поки школяр. У тебе ще нічого немає, крім того, що можу дати тобі я, – розвів руками батько. – Якщо хочеш бути з нею, стань чоловіком, гідним її.

– Саме так я і збираюся вчинити, – відповів йому твердо. – Сам знаю, що поки не готовий.

– Радий це чути, – на його вустах промайнула усмішка. – Зараз все залежить тільки від тебе. Моя пропозиція вчитися за кордоно... Ти поки не дав остаточної відповіді.

– Я... намагаюся звикнути до необхідності цієї поїздки... і занадто тривалої розлуки.

– Дмитре, я не хочу на тебе тиснути, але вже травень, час підтискає, – його долоня лягла мені на плече в батьківському жесті. – У мене свого часу такої можливості не було, я змушений був пробиватися сам. Але ти... у тебе набагато більш вдалі вихідні дані. Я можу зробити для тебе те, що колись батько не міг зробити для мене. І навчання, і компанія... Я будував свій бізнес для вас, моїх дітей, щоб вам не потрібно було проходити через ті труднощі, з якими довелося зіткнутися мені. Ти мій спадкоємець, – він поплескав мене по волоссю, – той, кому я в майбутньому збираюся довірити «Рівер Промоушен». Однак ти повинен бути до цього готовий. Тобі потрібно використовувати наявні можливості по максимуму і не розтринькати все, що я так довго будував і чого домігся тяжкою працею.

– Батьку, хіба я схожий на безвідповідального мажора? – я б образився, якби не розумів, що тато просто хоче підштовхнути мене до правильного рішення, яке я згнітивши серце і так вже прийняв.

– Не схожий, і було б чудово, якби ти й далі рухався в правильному напрямку. А що стосується Ангеліни... – батько пройшовся по кімнаті, наче роздумуючи, чи давати добро на наші стосунки. – Ви з нею не будете в абсолютній розлуці. Ти зможеш приїжджати на канікули і...

– Ні, батьку, – я хитнув головою. – Якщо я вирушу за кордон, то повернуся тільки тоді, коли зроблю те, навіщо поїду. Кожен приїзд і вимушений новий від'їзд будуть рвати мене зсередини. Будь ласка, зрозумій.

Тато зітхнув:

– Добре, сину. Тоді ми будемо до тебе приїжджати. І Ангеліну візьмемо, щоб ви побачилися.

Від його пропозиції у мене стало значно тепліше на душі. Отже, схвалює, не забороняє, дає нам з нею шанс.

– Не треба брати Ангеліну, – попрохав я. – Інакше, боюся, не зможу відпустити її назад.

– Навіть так? – батько побарабанив пальцями по столу. – Гаразд, сину. Бачу, що ти налаштований серйозно. Мама буде підтримувати з нею зв'язок, та й я, якщо знадобиться, допоможу дівчині всім, чим зможу, тому спокійно їдь і ні про що не хвилюйся. Роби те, що вирішив.

– Дякую, тату.

Я був надзвичайно радий, що він поважає рішення мого серця, що вони з мамою повернули Ангеліну в моє життя. Якби вона не прийшла доглядати за Тімкою, я б після випуску сам її знайшов. Ця дівчинка, що розмалювала моє дитинство найрізноманітнішими фарбами, потрібна мені була як повітря.

Час від'їзду наближався, і я намагався урвати якомога більше її часу. Моя випускна ніч, яку я провів із нею, була тим солодким спогадом, який я воскрешав у пам'яті всі ці шість років, коли було особливо важко. Після бійки з Кудряшовим моя рішучість тільки зміцніла. Більше жоден клятий чолов'яка не подивиться на мене звисока, як на безпорадного пацана, і не принизить перед дівчиною, в чиїх очах я повинен стати найкращим!