Глава 27

У недільний ранок я прокинулася дуже рано. У крові вирувало хвилювання перед майбутнім святом. Наряд приготувала ще з вечора: чорну коктейльну сукню, яка, за словами Коко Шанель, має бути в гардеробі кожної жінки. Я купила її для подібних урочистих заходів. З нею можна носити будь-які аксесуари, і залежно від «оформлення» воно буде виглядати по-різному. Сьогодні я одягла тонкий золотий ланцюжок зі знаком зодіаку, дівою, яку мені подарувала матуся. Волосся злегка підкрутила і пустила по плечах. Косметики, як і зазвичай, додала самий мінімум. Дзеркало показало, що виглядаю я десь студенткою-старшокурсницею, і мене це повністю влаштувало.

Дорогою в маєток Зарецьких заїхала до магазину і купила невеликі сувеніри для Тіми і Таміли. Після довгого міркування, що б таке подарувати маленькій дівчинці і хлопчику-підлітку, обрала парні подарунки, невеликі брелоки, де були нанесені відповідні імена. Боялася, що не знайду «Тимофія», але ні, знайшовся один. Більш поширені імена, зрозуміло, були в наявності в декількох примірниках. І нехай батьки можуть купити їм все, що чада захочуть, а у мене рівень доходу зовсім не той, але некрасиво буде, якщо приїду з порожніми руками. Як то кажуть, «дрібниця, а приємно».

Коли оплатила покупку, в очі впал брелок «Дмитро», і я трохи підвисла. Постояла, подумала, а потім взяла і його, а ще жіночий з написом «Ангеліна». Багато парочок буквально схиблені на парних речах починаючи від чохлів телефонів і брелоків і завершуючи одягом. Нам із Зарецьким зараз не можна привертати до себе увагу, тому така дрібниця і стосунки позначить, і не здасть нас із головою. Якщо, звичайно, я наважуся йому її подарувати. Гаразд, все буде залежати від нього і його дій.

Часом я відчуваю себе дорослою людиною, а часом – майже підлітком, можливо, саме тому так легко і знаходжу контакт із дітьми, все ще намагаючись дивитися на світ «їх очима», але в той же час бачачи ситуацію з боку і висоти свого життєвого досвіду. Напевно, я просто боюся остаточно подорослішати, щоб наша з Дмитром різниця не стала ще більше. Та й він ще з дитинства відчайдушно прагне в дорослий світ, щоб бути ближче до мене. Що ж з усього цього вийде врешті-решт?

Іменинник зустрів мене біля хвіртки і провів у двір. Невже спеціально чекав?

– Вам пасує чорний, пані Яснопольська, – зробив комплімент він.

Тон був жартівливий, всі ці «пані» Дмитро останнім часом говорив саме так, ніби дражнив за те, що я дещо віддалилася, але сам при цьому віддалятися не бажав. От і молодець. Нехай дражнить, аби не ображався і не відвертався.

– Вам теж, пане Зарецький, – кинула йому у відповідь, тому що він, як і я, був сьогодні весь у чорному.

Отакої, здається, у нас навіть настрій однаковий.

Його сорочку по коміру і передній планці прикрашала срібляста вишивка, що надавало костюму ошатний вигляд. Рукава були загорнені до середини ліктів і оголювали сильні, але витончені зап'ястя, на лівому з яких я помітила срібний браслет. «Носить срібло – отже, не вампір!» – згадався мені фірмовий жарт зі студентських років, коли фільми «Щоденники вампіра» і «Сутінки» були в особливому фаворі. Не знаю чому, але це видовище мені дуже сподобалося. Засмагла рука... і приспущена на зап'ястя прикраса. Чомусь захотілося взяти цю долоню і стиснути у своїй.

– Здається, моя гостя сьогодні у доброму гуморі, – зауважив Дмитро.

– Так і є! Тому що я дуже рада знову опинитися тут, – сказала абсолютну правду. – Тим паче у такий день...

– Дуже? – примружився він.

– Дуже-дуже, – підтвердила я.

Зарецький подався до мене, навіть відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але з боку маєтка нас покликали господарі будинку.

– Ангеліно, ось і ти! – привітала мене Марія Іванівна. – А це наш Тіма. Зовсім виріс, правда ж?

– В-вітаю, – кивнув мені дванадцятирічний підліток.

Тимофій витягнувся, ставши зростом майже з мене, і оформився в симпатичного хлопця. Сірі очі, як і раніше, весело поблискували, але зараз у них читалася деяка невпевненість. Здається, він збентежений. Ну так, я ж бачила його ще дитиною, а тепер Тимка і хлопчиком можна назвати з натяжкою.

– Так, дуже виріс, – я всміхнулася і матері, і синові. – І впевнена, що всидіти на місці йому так само непросто.

– Еге ж, я такий, – він запустив долоню у волосся і потер потилицю, ще більше видаючи збентеження.

– Я тут тобі сувенір привезла, але ти, напевно, таке не дуже любиш, – і передала йому брелок.

– Тимофій, – прочитав Тимко і подивився через синьо-блакитний напівпрозорий камінчик, на якому було нанесено напис, на сонце, мружачись і прикривши одне око. – Дякую.

– Якщо захочеш пограти в яку-небудь гру, із задоволенням складу тобі компанію, – запропонувала я. – Тільки навчиш, що там і як? Я вже давно не грала.

– Я піду налаштую! – засяяв він, сховав брелок у кишеню і помчав до будинку.

Господи, як добре, що з ним так легко знайти спільну мову! За своєю суттю Тіма не надто змінився, такий же відкритий і активний, як раніше. Це дійсно чудово. А ще мені дуже приємно, що він мене досі пам'ятає, хоча стільки років минуло. Я, до речі, теж все ще згадую улюблену виховательку з дитячого садочка, яка була віддушиною після товариства її колег, куди більш сердитих тіток.