Глава 26

Перший тиждень під шефством Зарецького пройшов на подив легко. А керывник із Дмитра класний. Впевнений у своїх силах, грамотний, розумний, дисциплінований, такий, за яким хочеться слідувати, який знає, що робить. Поруч зі ним і співробітники відчували себе більш упевнено. Безумовно, з професійної точки зору я була їм захоплена.

Шеф вимкнув «режим звіра» і принаймні зі мною став більш м'яким, майже як раніше. Але коли того вимагали обставини, він цей чудо-режим все ж «вмикав». В офісі ми трималися офіційно, як і належить, і, здається, ніхто з хлопців у відділі не відчув тієї особливої атмосфери, що була між нами.

До речі, якщо говорити про моїх нових колег, то вони на диво спокійно сприйняли єдину жінку в суто чоловічому колективі, дехто навіть намагався ненав'язливо залицятися: то чашечку кави принесе, то шоколадкою почастує, то бесідою розважить. Але всі хіханьки-хаханьки миттю закінчувалися, варто було на нас впасти суворому погляду боса.

– Працюємо, не відволікаємося! – говорив він голосом тигра, готового до стрибка. – Терміни підтискають.

І народ миттєво втикався у монітори і шарудів документами. Я в тому числі, буквально пірнаючи в роботу, яка з кожним днем подобалася мені все більше і більше. Ми вже розробили дизайн для рекламних банерів і зробили кілька макетів. Наступного тижня у нас зустріч з моделями і перші зйомки. Спочатку відзнімемо кілька постерів, які будемо потім доводити до розуму в графічному редакторі. А пот–ім почнеться найцікавіше створення відеоролика.

Чесно кажучи, я цього моменту чекаю з завмиранням серця. Відчувати себе причетною до чудових дивних речей... Ще пару років тому я й подумати про таке не могла! Ми зараз активно розробляємо сценарії для ролика. Зарецький вирішив не зациклюватися на одному і взяти в роботу кілька, кілька же і відзняти, а потім вже по факту дивитися, який варіант буде виглядати більш вигідно. Можливо, ми залишимо не один запис, а два-три, для різноманітності, щоб реклама не набивала глядачам оскому і вони з цікавістю роздумували, який з роликів будуть крутити цього разу. Замовник цю ідею схвалив і чекав від нас результатів, щоб вибрати найбільш прийнятні варіанти.

Думаю, з усього вище сказаного можна зробити висновок, що працювала я в поті чола, але і з величезним ентузіазмом. Але треба віддати належне кервінику, він ніколи не затискав обідню перерву, навіть навпаки, сам нас витягав у ресторанчик на першому поверсі офісу, де ми всі разом трапезували і обговорювали деталі проекту. До кінця тижня всі один з одним не тільки перезнайомилися, а й здружилися, і я була дуже рада, що колектив у нас доброзичливий, готовий працювати спільно. Хорошу команду підібрав Зарецький-старший для сина, дуже хорошу.

Понаднормово нас теж не затримували, але Дмитро зробив акцент, щоб ми все встигали в офісі і не брали роботу додому. Я, зізнаюся чесно, перші два дні, поки не втягнулася, проштрафилася і таки доробляла презентації вдома, але вже в середу нехай і впритул, але встигла закінчити все необхідне до кінця робочого дня. У четвер був День Перемоги, нам зробили вихідний, а у п'ятницю я впоралася куди легше.

За цей час Зарецький не намагався десь мене заловити, навмисне залишитися наодинці, доторкнутися або ще щось, і я поступово звикала до його присутності. Однак час від часу помічала Дмитрові погляди, від яких мені ставало жарко. Я відчувала, що керівник хоче підійти і як звичайно взяти мене за руку, і, боюся, зовсім скоро він таки зробить це у позаробочий час...

Як наврочила! У п'ятницю ввечері, коли хлопці з відділу розійшлися, а я зберігала дані на флешку, він підійшов і, як у старі добрі часи, спробував заволодіти моєю долонькою.

– Ангеліно Павлівно...

Я інстинктивно відсахнулася. Чи від того, що ми знаходилися в офісі, чи тому, що досі не готова підпустити Зарецького так близько, або через те, що були ще свіжі спогади про ті «розряди струму», які прострілили мене, коли він схопив моє зап'ястя в машині, не знаю. До речі, я тоді відчувала себе дуже дивно, не так, як раніше, коли змикалися наші руки.

– Ангеліно, ви все ще боїтеся мене? – Дмитро насупився. – Не варто. Нехай інші бояться, а вам не треба.

Хороша заява, особливо якщо підкріплена таким чарівним поглядом. Схоже, сьогодні «його звір» впав у сплячку, і то тепло, в якому я зараз купалася, підкупляло, навіть дуже. Ще одна спроба загарбати мою долоньку пройшла більш ніж успішно. Гаряча хвиля від обережного дотику його пальців дійшла до самого серця. Все-таки правильно діє Дмитро, дуже правильно, не нахрапом, а м'яко, поступово, дає мені час освоїтися.

– Ангеліно, ви ж пам'ятаєте, що у мене в неділю день народження? – заговорив він. – Так, я ввечері у понеділок накрию в офісі стіл для хлопців з відділу, буде чудова нагода краще пізнати один одного (під градус народ розслабляється). Але вас... я запрошую у наш будинок. Як завжди. Тіма буде вам дуже радий, і з Мілою якраз познайомитеся, вона тепер у свідомому віці. Прийдете?

Чи прийду?! А хіба є варіанти, коли він особисто мене запросив? Я відзначала з ним вже два дні народження, на носі третій, а він зі мною ще жодного. Чому я раптом подумала про це? Мені чомусь відчайдушно захотілося, щоб настав вересень, бажане чотирнадцяте число, і у нашій з мамою квартирі з'явилася третя людина, яка б задула з нами свічки на торті.

– Ну як я можу не прийти?!

Увечері Зарецький знову мене підвіз. Цього разу ми поводилися в машині набагато природніше. Все ще називали один одного на «ви», але вже без по батькові, що в нашому випадку, безумовно, було великим прогресом. Можливо, скоро перейдемо і на «ти», хоча, зізнаюся чесно, мені так приємно чути це «ви» з його вуст. Він каже його по-особливому. Відчувається в цьому не чужість, а навпаки, якесь трепетне ставлення, чи що, як раніше. І, зізнаюся чесно, зараз я нервувала у його присутності так, як ніколи раніше. Йому достатньо було просто знаходитися поруч, а у мене вже серце пускалося галопом.