Глава 21

Незабаром я зрозуміла, про яку довгу розлуку казав Зарецький, чому вирішив «вкрасти» у мене цю випускну ніч і через що пішов зі спортивної секції. Він мав на увазі не власне навчання в університеті і навіть не мою нову роботу, коли нам довелося б бачитися набагато рідше. Ні, Дмитрик мав на увазі своє навчання за кордоном, куди відправили його батьки на цілих п'ять років! І коли я пройшла сім кіл пекла (бюджетників у нас ганяли у сто разів сильніше, ніж контрактників), захистилася і на початку липня отримала довгоочікуваний диплом, Дмитро вже поїхав.

Перед від'їздом Зарецький навіть не попрощався! Він взагалі приховував від мене свою поїздку, поки не зателефонував і не приголомшив новинами.

– Ангеліно Павлівно, я зараз в аеропорту, їду вчитися... на п'ять або шість років, – повідомило це диво-дивне. А мені пощастило, що в ту мить я сиділа, а не стояла. – Не хотів, щоб ви мене проводжали, тому говорю тільки зараз. І батьків попрохав зберегти від вас у таємниці. Якби ви прийшли... я б не знайшов в собі сил виїхати, так легше.

Легше йому, маленький егоїст! А мені-то як?! Не знаю, як мені вдалося взяти емоції під контроль і щиро побажати йому щасливої дороги. Америка... Це ж так далеко! З протилежного боку планети!

Звичайно ж мені хотілося, щоб у нього все вийшло. Звичайно я була рада, що він серйозно взявся за своє життя і прямує вгору, до успіху, а не котиться по похилій, як Сергій, що скоїв на нас напад, і його компашка, і вже точно не збирається змарнувати молодість гульнею і дозвільними розвагами, як робить більшість мажорів, безпардонно витрачаючи батьківські гроші.

А потім життя закрутилося... Я працювала за розподілом у невеликій компанії, так, скромною помічницею із серії «роздрукуй звіти-звари кави-прийми і відправ пошту» з іще більш скромною зарплатнею. Але це було обов'язково, без відпрацювання ніяк, а ще завдяки цьому у мене з'явився безцінний досвід... аби надалі влаштуватися на нову роботу і вже там почати будувати кар'єру.

Однак все це було куди легше планувати, ніж зробити. Компанія, в яку я пішла, займалася цигарками. Зарплатня була в півтора рази вище, ніж на попередньому місці, тому я сумнівалася недовго. Тут працювали переважно чоловіки, але я занадто пізно зрозуміла, чому жінки у цьому колективі не затримувалися. Оскільки ніколи не палила, а мої нові колеги від душі віддавали належне продукції, яку просувала компанія, я намагалася обходити стороною і їх самих, пропахлих цигарковим димом, і курилку, де сильна стать активно обговорювала нас, жіночу.

Ми, три нещасні жінки серед цілого стада ко... ем, парнокопитних, теж трималися разом. Але якщо огрядна Тетяна Петрівна, яка займалася бухгалтерією, годилася їм у тещі, а Люся, що рік тому закінчила школу і в перервах між лекціями в інституті підробляла клінінг-менеджером, підійшла б на роль молодшої сестрички, то я, «дівчина в самому соку» (це не я себе звеличую, всього лише цитую одного з колег) користувалася шаленою популярністю.

Роботу я втрачати не хотіла, тому намагалася ні з ким не сваритися, всім мило посміхалася і м'яко, але наполегливо відважувала від себе «шанувальників». Кому ненав'язливо нагадувала, що вдома чекає дружина, у кого дбайливо цікавилася, як там поживає син і чи хороші оцінки приносить зі школи, ну а комусь радила купити квіти «коханим Світі/Даші/Ані», які надзвонювали нещасним по сто разів на день. Як відчували, що контроль за цими індивідами не завадить!

«Неодруженим» теж знаходила що сказати і врешті протрималася в компанії майже рік, поки наш керівник не прокрався, через що був у терміновому порядку звільнений. На його місце прийшов інший, причому навіть не хтось із наших хлопців, а людина зовсім нова, з іншої філії, і життя моє з не надто щасливої казки перетворилося у страшну.

Василь Іванович був двічі розлучений (зовсім не дивуюся, що дружини не витримали його пригод) і, здається, не погребував би накинутися практично на все, що рухається. Тетяна Петрівна його, ясна річ, не цікавила, але ось ми з Люсенькою... Огидно масляний погляд, яким він проводжав студентку, перетворювався в особливо хтивий, коли справа стосувалася мене. Мовчу вже про різного роду «привабливі» пропозиції і майже прозорі натяки.

Зрештою я витримала під новим босом всього два тижні, і коли Бодунов затиснув мене в кабінеті і натякнув, що якщо хочу отримати наступну зарплатню, мені потрібно стати набагато лояльнішою, я «зовсім випадково» впустила йому на ногу папку з документами (товстенну таку, з твердим картонним краєм, гострий кут якого як раз приземлився на стопу шефа). Добре, що, відчувши недобре, я вчасно зорієнтувалася і увімкнула на телефоні диктофон, записавши всі його словесні виверження до падіння папки і після.

До міліції із записом все-таки не пішла, але пригрозила, завдяки чому забрала належні мені гроші і змогла звільнитися відразу, а не через два тижні, а ще не отримала розгромну рекомендацію, яку погрожував написати мені керівник. Якщо можна назвати таке звільнення полюбовним, то так воно і було. А запис я не стерла і роки по тому, хто зна, що у житті може статися...

Як би там не було, мені знову довелося шукати роботу. Цього разу підійшла до справи більш ретельно. Спочатку планувала обрати керівника-жінку, але натрапила на таку мегеру, що я вважала за краще шукати далі. Врешті знову обрала чоловіка, але такого, у кого не блищать очі при погляді на коротку спідницю.

І все б добре, я віддавала всю себе роботі, сподіваючись на кар'єрне зростання і підвищення, і під керівництвом Юрія Захаровича пропрацювала цілих три роки (Дмитрик якраз закінчував ВНЗ), але виникла проблема дещо іншого плану, а я усвідомила її занадто пізно. Цього разу справа була у жінці, а точніше, в моїй головній конкурентці Зіночці і її стосунках із шефом. Так-так, у цих двох був роман, саме тому Тихомиров не нишпорив очима по офісу в пошуках нової пасії.