Глава 16

Час розставання стрімко наближався. Травень перевалив за середину, дні мчали з шаленою швидкістю. Тимофій щосили готувався до випускного в дитячому саду, і ми з ним проводили репетиції виразного читання вірша, який він мав розповідати. Дмитрик виграв фінальні змагання і завершив спортивну кар'єру заслуженою перемогою. До підсумкових випробувань він готувався самостійно, вивчаючи спеціальні брошури та конспекти за останні кілька років.

Зарецький був налаштований серйозно, але так і не сказав мені, куди збирається вступати. Напевно вибрав щось пов'язане з бізнесом, щоб у майбутньому стати гідним наступником компанії батька. Може, він побоюється наврочити, і розповість вже тоді, коли зможе заслужено називатися першокурсником?

Що стосується вечірніх проводжалок, то вони продовжилися, тільки вже на іншому рівні. Тепер ми розсікали на Дмитриковій обновці, їдучи назустріч вітру і зіркам. Господи, як же неймовірно я себе відчувала у ці моменти! Ніби повернулася в минуле, клас десятий або одинадцятий, попереду сидить однокласник, ми з ним у рівному становищі, однакового віку, нам ніщо і ніхто не заважає...

Але кожен раз із фантазій доводилося повертатися в реальність. Ні, в юності мені не пощастило зустріти такого ж чудового хлопця, а зараз переді мною учень, і все це тільки тимчасове божевілля. А потім він зустріне дівчинку-ровесницю, яка займе моє місце у нього за спиною, і буде щасливий. Звичайно ж буде! Я хотіла цього всім серцем... і в той же час шкодувала, що цією дівчинкою не можу бути я.

– Ох, Ангеліно, як подумаю, що ти знову від нас підеш... – зітхнула Марія Іванівна за два дні до Тимкиного випускного. – Якщо Тіма буде так само переживати, як тоді Дмитрик, я цього не витримаю, після минулого разу ледве відійшла.

– Що ви, Маріє Іванівно, Тимофій вас дуже-дуже любить, цого разу я зробила все, щоб він не «забув» маму і тата, – запевнила я господиню, відчайдушно сподіваючись, що так все і буде.

– Так, коли тебе немає, він увесь час зі мною і щось постійно робить, такий розумничка, але я все одно хвилююся. Дмитро тоді так переживав... – вона знову зітхнула.

Так, можу собі уявити. Я теж у той день весь вечір проплакала у мами на плечі.

– Тоді, може, поки я ще буду тут, відправимо Тіму до однієї з бабусь? – запропонувала компроміс. – Якраз після випускного в садку. Вийде, що він як би сам від нас усіх поїде. Думаю, по батькам навіть більше буде нудьгувати, ніж за мною.

– А це слушна думка! – засяяла Марія Іванівна. – Так і зробимо, зараз зателефоную мамі.

Так, на літо Тимко поїде до бабусь, а потім йому знайдуть постійну няню. Добре, коли у тебе багато родичів! А ми з мамою тільки удвох... Гаразд, не буду про сумне.

У будь-якому випадку, моє перебування у Дмитриковій родині не було марним. Ці місяці я побула для них «паличкою-виручалочкою», підготувала Тіму до школи, та й взагалі, намагалася максимально скрасити йому дефіцит маминої уваги. І мені було дуже приємно, що першою, про кого подумали Зарецькі, коли шукали тимчасову няню, була саме я, тому що мені подобалася ця родина, навіть з урахуванням усіх їх особливостей. Ну а хто ідеальний, врешті-решт?

Чоловік не п'є, не буянить, дружину любить, у зрадах помічений не був, заробляє дуже пристойно, забезпечуючи рідним максимальний комфорт, ну а те, що у нього мало вільного часу... Він же багато працює як раз на благо родини, а свої поодинокі вихідні проводить з ними. Дружина хоч і не схильна розпорошуватися і не завжди вміє гармонійно розподіляти час між дітьми, віддаючи всю себе молодшим, але однаково прив'язана до всіх. Я вже не один місяць спостерігаю за цим сімейством, яке стало мені майже рідним. Вони хороші люди, доброзичливі, не підлі, особливою зарозумілістю не відрізняються, хоча і мають слабкість до розкоші або, скоріше, люблять все гарне.

Так, я не тільки Дмитра, а й усіх Зарецьких пустила у своє серце занадто глибоко. Тепер би розібратися, що мені з усім цим робити.

– Знову збираєтеся втекти? – запитав Дмитрик, коли відвіз мене в той вечір додому. І в голосі стільки гіркоти. Мабуть, чув нашу з господинею розмову. – А Тимко до вас вже прив'язався.

Ну чому, чому я знову відчувала себе винуватою, хоча нічого поганого не робила? А ще прекрасно розуміла, що говорячи зараз про Тіма, він фактично говорить про себе. Не хоче розлучатися, дуже не хоче.

– Залишилося якихось два дні... – продовжив він. – А потім у вас не залишиться приводу бувати у нас в будинку. І в школі уроки теж закінчаться. Я знаю, що вам потрібно готуватися до захисту диплома, і що ви зовсім не зобов'язані бути присутніми у нас на святі, теж знаю. Тимчасові вчителі зазвичай не відвідують такі заходи. Але я... я хотів би вас запросити! Приходьте до нас на випускний, нехай і в якості глядача, нехай зовсім ненадовго. Будь ласка!

Шах і мат. Ні, цим очам, які дивляться з надією, противитися неможливо!

– Добре, Дмитре, я прийду на твій випускний. Мені дуже приємно, що ти запросив. Але далі у мене захист диплома...

– Дякую, ви не пошкодуєте! – Зарецький стиснув мої руки.

Цікаво, про що це він? Втім, скоро дізнаюся. Дмитрик завжди вміє мене здивувати.

Випускний Тимка пройшов весело. Напередодні приїхала Клавдія Матвіївна, мама Марії Іванівни, і взяла на себе маленьку онуку, щоб дати можливість бути присутнім на святі обом батькам. Андрій Петрович, який організував свій розклад так, щоб не пропустити святковий захід, стиснув руку молодшого сина, його дружина зробила те ж саме – і Тимофій, сяючий і щасливий, в оточенні батьків вирушив на свято.