Глава 15

Їхати через усе місто на подібній штуковині? Це жарт такий? Я на скутерах ніколи не каталася, та й побоювалася пробувати, якщо чесно. До того ж... мені доведеться тісно притиснутися до водія, тому що ручок або якихось ще пристосувань, за які міг би триматися пасажир, я не помітила.

– Боєтеся? – з розумінням глянув Дмитрик. – Я добре їжджу, нічого не трапиться, сідайте.

Ха, легко йому казати! Я навіть на велосипеді не їздила, бо у мене елементарно не було на нього грошей. Попросила якось у подружки, але вчити мене ніхто не став, так що далі пари кроків я не проїхала, благополучно потрапивши в кущі. На тому досвід спілкування із «залізним конем» і закінчився. А тут ціла бандура з мотором!

– Ангеліно Павлівно, ви не бійтеся, Дмитро і справді добре їздить. Ми з ним разом училися в автошколі і практикувалися: у мене вдома два байка у спадок від старших братів, – підтримав друга Рустам. – Просто тримайтеся за нього міцніше, – блиснув він посмішкою, – і не відпускайте.

І чому мені почувся у цій фразі подвійний зміст?! Ці двоє що – змовилися?!

Як не дивно, батьки Дмитрика, що залишили Тимка і маленьку Мілу на піклування бабусь і вийшли нас проводити, не заперечували і, здається, зовсім не боялися, що їх чадо знищить і себе, і няню. Так були впевнені у його вміннях? Вони між собою переглянулися і дали добро на поїздку, а у мене склалося враження, що тільки я не розумію, що відбувається, ніби все навколо знають щось, недоступне мені.

Дмитро підійшов, надів на мене шолом і застебнув під підборіддям. Його очі всміхалися, схоже, він був щасливий. Я якось раніше не особливо цією справою цікавилася і думала, що шоломи носять тільки мотоциклісти. Або Зарецький просто вирішив перестрахуватися? На себе шолом він теж начепив.

Не знаю, чому не стала проти всього цього, я взагалі погано розуміла, що роблю. Сіла позаду хлопця і міцно обняла його за талію. Напевно, з боку я виглядала як маленька перелякана дівчинка. Ну і нехай, мені було дуже страшно. Але (Господи, я, напевно, зійшла з розуму!) і цікаво теж! А як це, коли вітер свистить у вухах (хоча свистіти не буде, я ж у шоломі), а повітря б'є в обличчя? Як це, нестися вперед і лавірувати між машинами?

Коли Зарецький рушив з місця, я заплющила очі і запізніло крикнула проводжаючим: «До побачення!»

– Ні в якому разі не розтискайте руки! – долинув до мене голос колишнього підопічного.

Та я і не збиралася, навпаки, міцніше обняла Дмитрика і нарешті зважилася відкрити очі. Ой, як же швидко проносяться повз нас ліхтарі, що палають яскравими вогнями в цей вечірній час!

Я боялася, що ми впадемо і розіб'ємося, що нас підреже який-небудь неадекватний водій, що на дорогу раптом вибіжить собака, а ми не встигнемо загальмувати або об'їхати.... У моїй голові була сотня думок, одна іншої гірша. Мотоциклістів я по життю вважала смертниками. Один необережний рух – і можна покотитися стрімголов по асфальту, а якщо зовсім не пощастить, то ще й потрапити під колеса автомобіля, що їде позаду транспорту. Відсоток виживання занадто малий, щоб я могла розслабитися і насолоджуватися тим, що відбувається.

Але в той же час я вірила у Дмитрика. Він не з тих, хто візьметься за те, в чому погано розбирається. І якщо вже отримав права, а батьки навіть подарували йому скутер, значить, їздити вміє. Та й не став би він даремно мною ризикувати, не став би, це я теж знала занадто добре.

На небі запалювалися зірки. Чим швидше ми їхали, тим сильніше я притискалася грудьми до спини водія і згадувала, як він ніс мене в лісі. І мені ставало вже не так страшно, Дмитрик викликав довіру і впевненість. Моя сукня задиралася все вище, повітря холодило голі ноги, але як тут опорядиш спідницю, триматися треба. Плечі і руки рятувала накинута джинсова курточка, яку на одному зі світлофорів я швиденько застебнула.

– Змерзли? – обернувся хлопець.

Сам він був в одній тонкій сорочці з довгими рукавами.

– Трохи. З незвички, напевно. Та й вечір уже.

– А давайте заїдемо кави поп'ємо! – запропонував колишній вихованець. – У цьому районі ми навряд чи зустрінемо когось зі школи.

І то правда. Якщо хтось побачить, що я у глибоких сутінках розпиваю каву з учнем...

Дмитро проїхав ще трохи, звернув на узбіччя, зліз зі скутера і подав мені руку. Я з його допомогою теж сповзла із сідла. Ух, не звикла так раскорячисто сидіти, довелося зробити легку розминку.

Ні, ми не пішли до кав'ярні або в закусочну, просто заскочили в невеликий магазинчик, де огрядна тітонька, яка займала приблизно половину його площі, видала нам паперові скляночки, надала асортимент розчинної кави і залила обрані напої окропом. А потім ми з Дмитриком сиділи на залізних поручнях біля магазинчика і попивали нашу каву. Чесно, я ніби повернулася в юні роки, така собі шкільна романтика, коли ми в одинадцятому класі поїхали на екскурсію до іншого міста і влаштували собі вуличні посиденьки, перш ніж вирушати на вокзал, де нас чекав класний керівник.

Напевно, якби я зараз була з чоловіком-колегою, він повів би мене до ресторанчику або кафе і пригостив не розчинною, а свіжозвареною кавою, ми б розташувалися у зручних кріслах за столиком і вели якусь інтелектуальну бесіду. Але замість цього я сиджу п'ятою точкою на твердих перилах (лавок поблизу не видно), балакаю зі старшокласником про все на світі і ні про що конкретно і почуваюся пречудово!