Глава 10

Доглядаючи за Тимофієм, я дотримувалася певних правил. Дуже допомогли мені в цьому питанні і лекції з психології, які в університеті читав досить експресивний чоловік, але від того знання, отримані у нього на заняттях, ще ґрунтовніше відклалися в голові. Та й педагогіка, яку вела не менш експресивна тітонька, теж дала свої плоди.

Тимко був гіперактивною дитиною, енергія якої била через край. Як вже казала, йому обов'язково потрібно було щось робити, сидіти на місці – це не наш варіант. Тому я організувала йому дозвілля таким чином, щоб і самій не вимотуватися, і йому дати можливість пустити свій «потенціал» у мирне русло. Дитина завжди була чимось зайнята. Якщо не навчанням, то грою, якщо не грою, то активним відпочинком, а коли він дійсно втомлювався і валився з ніг, то ми грали в слова, в міста або ще у щось, де ноги відпочивають, а голова працює. До вечора він на радість всій родині був вичавлений, як лимон, і спав до ранку без задніх ніг.

Щоб уникнути такої ж ситуації, як вийшла у нас з Дмитриком, я активно використовувала в спілкуванні з Тимофієм нову тактику «нагадай про батьків». Як можна частіше водила його до Марії Іванівні провідувати сестричку, нехай і зовсім ненадовго, дорогою з садка або на прогулянці говорила про маму і тата, пропонувала показати їм новий малюнок або змайструвати подарунок... Загалом, робила все, щоб тільки тимчасово підмінити, а не замінити йому батьків і не прив'язати до себе занадто сильно.

Ну а що стосується Дмитра, то він продовжував вечорами проводжати мене до зупинки, та й від школи до садка теж. Мовчки йшов позаду, як сторожовий пес. І я незабаром просто до цього звикла. За ці два тижні не відбулося нічого такого, щоб йому довелося втрутитися, але від його присутності на душі все одно було спокійніше.

У вівторок, коли я точно знала, що Дмитро на тренуванні, ми з Тимком вирушили гуляти. Ох і вимотав же мене цей юний пройдисвіт! Сніг уже зійшов, стало стрімко теплішати, і хлопчисько радів, що можна щосили носитися по околицях. Коли дитина втомилася, ми почали пускати машинки з гірки, одну я, іншу він, і дивитися, чия приїде до «фінішу» першою.

Однак незабаром в підопічному знову заграла кров. Рідний майданчик був досліджений вздовж і впоперек, і Тимофію захотілося нових вражень.

– Ангеліно, а давай ще туди підемо, будь ласка! – вказав він на іншу сторону дороги. – Хоч разочок!

Ну як відмовити, коли на тебе дивляться такими оченятами?!

І ми пішли через дорогу, обережно рухаючись по переходу, досліджувати новий для нас майданчик. Зазвичай ми туди не заходили, задовольняючись «рідними пенатами», але цілком зрозуміло, що дитятку хочеться розширити горизонти. Він знайомився з тими діточками, які тут грали, бігав округою і... нажив собі неприємності. Все сталося так швидко, що я ледь встигла зрозуміти, що коїться.

Повз майданчик ішов бродячий пес, а Тіма випадково потрапив по ньому м'ячиком, і коли пес загарчав, вихованець злякався і кинувся навтьоки. А тварині тільки того і дай! Тимко біг до мене з усіх ніг і ревів, а за ним нісся досить великий собака, і явно не з добрими намірами. У мене серце зайшлося. Швидко підхопила дитину на руки якомога вище, хоча у верхньому одязі вона була досить важка, абсолютно не уявляючи, що робити далі і як викручуватися.

– Фу, не можна, фу! – крикнула в розпачі.

Угу, куди там, псина продовжує нестися на нас. І навколо ні палиці, ні каменю, щоб відігнати, та й все одно у мене руки дитиною зайняті. Але найприкріше, що ніхто з присутніх батьків нічого не зробив, щоб нам допомогти, ніби те, що відбувалося, їх взагалі не стосувалося! Це було страшно, дуже-дуже страшно. Я розгубилася, ще пара секунд – і в мене встромляться ікла.

– Фу, не можна! – зойкнула знову.

І тут в собаку прицільно полетіла чорна спортивна сумка, збиваючи з траєкторії і змусивши заскавчати.

– Не можна, фу, пішов геть! – в голосі власника сумки було стільки сили і владних ноток, що пес втиснув голову в плечі і, наостанок рикнувши, подався геть.

Чоловіча фігура наблизилася до нас, не впізнати Дмитра було неможливо, хоча я і перебувала зараз на межі істерики. А він сів навпочіпки, швидко оглянув мої ноги і знову піднявся.

– Все гаразд, я встиг, – констатував Зарецький.

– Ти... дуж-же вчасно з'явився, д-дякую, – у мене не було слів, щоб висловити радість і полегшення.

– Я... давно біля дерева стояв, за вами двома спостерігав... – відповів Дмитрик і замовк. Потім підібрав сумку і закинув на плече. – Я його візьму, Тимко важкий, – він забрав у мене заплаканого брата, посадив собі на передпліччя і обійняв. – Ну чого ти? – почав примовляти йому. – Собака вже втік. Дивись, о-о-он він, далеко зовсім. А ми з тобою давай на каруселі підемо! Я тебе швидко-швидко покатаю.

– Швидко швидко? – зацікавлено відгукнувся малюк і шмигнув носом.

– Швидко-швидко, як тобі подобається. І Ангеліну Павлівну теж покатаю, якщо вона захоче, – Дмитро пригальмував, озирнувся на завмерлу стовпом мене і знову взявся заспокоювати і відволікати брата, який вже потроху почав усміхатися.

А я стояла, дивлячись на його маніпуляції, і думала, що з Дмитрика вийде чудовий батько, ідеальний просто. Мене б хто ось так на ручки взяв і приголубив. Але батька свого я не знала, а коли намагалася запитати у мами, вона переводила розмову. Мабуть, не зовсім порядно з нею вчинив, якщо навіть згадувати його не хоче. Та й Яснопольська – це прізвище мами, а від тата у мене тільки по батькові.