Глава 6

За ці кілька місяців я так звикла до вихованця і до дому Зарецьких, що всіма силами відтягувала день розставання, але він настав, тому що тягнути довше було не можна. Прийшов час мені звільнитися і взятися за підготовку до підсумкових іспитів, а потім і до вступних. Нехай я і вчилася «на відмінно», але повторити конспекти за останні шість років не завадить. Хто зна, які питання попадуться?! А ще потрібно сукню та взуття для випускного вечора вибрати...

Була третя декада травня. Ще трохи – і Дмитрик поїде до бабусі з боку мами, де проведе половину літа, а на залишок канікул відправиться до бабусі з боку батька. Такий «поділ» онука всіх влаштовував, нікому зі старшого покоління не було прикро, та й батьки, поки старший син відпочиває на природі, могли більше часу приділити один одному. Хоча зараз у них в пріоритеті буде маленький Тимофій, але все ж... Загалом, я думала, що Дмитрозовсім скоро про мене забуде і переключиться на сім'ю, уваги якої йому так не вистачає. Ну правда ж, бабусі та дідусі, які знають його з пелюшок, куди краще, ніж якась там чужа дівчина-няня.

Останній вечір в особняку роботодавців я хотіла провести на позитиві, залишивши про себе хороші спогади перед розлукою, але на позитиві не вийшло.

– Так ти все ж ідеш від нас? – почав Дмитро, загородивши вхідні двері.

Такої поведінки я, якщо чесно, не очікувала.

– Дмитрику...

– А як же я? Як тепер буду без тебе?

Андрія Петровича ще не було вдома, тому проводжати мене вийшла лише Марія Іванівна, яка, як і я, злегка розгубилася від такого натиску з боку сина.

– Дмитре, але ти ж із самого початку знав, що Ангеліна буде з нами тільки тимчасово, – спробувала пояснити ситуацію Зарецька.

Мій підопічний опустив голову, ховаючи очі, а потім рвонув з місця, тікаючи на другий поверх. Навіть з холу було чутно, як гримнули двері в його кімнату, а потім пролунав дитячий плач. Ну ось, розбудив Тимка. Марія Іванівна попросила мене трохи почекати і відправилася заспокоювати малюка, а я поки попрощалася з Валентиною Семенівною, яка нагодувала «дитинку» «на доріжку» домашнім печивом. Чого мені буде не вистачати під час мізерних домашніх трапез, так це її чудовою куховаріння.

Потім повернулася господиня будинку і видала мені покладену плату, навіть накинула зверху, тому що залишилася задоволена успіхами сина, який перебував на моїй опіці. Чесно кажучи, приймаючи від неї гроші, я відчувала себе зрадницею і навіть збиралася відмовитися від гонорару. Ну як можна виміряти грошима ті чудові дні, які я провела в компанії цього юного хлопчини?!

– Бери-бери, я ж знаю, що тобі дуже потрібно, – Зарецька мало не змусила мене взяти зароблене.

Я дивилася на вхідні двері і не могла зважитися зробити крок. Згадався Дмитрик, який зовсім недавно загороджував вихід. Тепер Зарецький сильно на мене ображений і... Цікаво, він хоч привітається, якщо ми ще зустрінемося? Багато людей, йдучи з попереднього місця роботи, більше не бачаться з колишніми колегами. Деякі, звичайно, продовжують час від часу зустрічатися, якщо встигли здружитися... Але дуже сумніваюся, що няні підтримують зв'язок з колишніми вихованцями. Та й як правильно охарактеризувати наші з Дмитром стосунки? Ми встигли стати друзями? Або все це якось по-іншому називається?

Я живу на іншому кінці міста, дорога до Зарецьких займає чимало часу, тому не тішу себе ілюзіями і прекрасно розумію, що після вступу до університету не зможу бачитися з Дмитриком, як раніше. У мене елементарно не буде на це ні часу, ні сил. А ще доведеться підключити якийсь підробіток, але щоб не надто забирав час. Листівки, наприклад, роздавати.

Можливо, куди гуманніше було б повернутися до Зарецьких, але... Весь цей час я відчувала, ніби краду у них сина, немов переманюю на свій бік. Так не повинно бути, це неправильно! Недобре, коли чужі люди входять в сім'ю і стають важливіше рідних. Господи, як же до цього дійшло?!

І на підтвердження цих думок грюкнули двері на другому поверсі. Здається, Дмитро передумав ображатися. Тупіт дитячих ніг – і мене ледь не повалили на підлогу, з розгону обнявши і вчепившись з неймовірною силою.

– Ангеліно, не йди! – Дмитрик стискав так міцно, що було боляче дихати. – Не кидай мене! Не хочу знову залишитися сам...

За ці місяці він підріс, і тепер ми майже зрівнялися. Цей хлопчисько з розумними серйозними очима часом міркував і поводився набагато більш зріло, ніж всі ми, дорослі, які його оточували. І коли він говорить подібні речі, коли так відчайдушно просить...

Я, звичайно, підозрювала, що розставання буде важким, але не думала, що настільки. Знала ж, що вихованці часто не хочуть відпускати нянь, звикаючи до них, прив'язуючись і віддаючи своє юне серце. Так, все це було неправильно. Дитина не повинна любити няню більше, ніж своїх батьків, це рве йому душу, адже розлука неминуча.

У мене самої ніби шматок серця з грудей видирали, і я вирішила, що без крайньої (дуже крайньої) потреби більше ніколи не стану нянею. Робити щось наполовину, любити підопічного наполовину я не вмію, а кожен раз відривати від себе частину душі... Вчителям в школі все-таки простіше, особливо зі старшими класами. Їх багато, ти одна, кожному даси трохи тепла... Чи відповідатимуть тим же – інша справа, але ти перед ними чиста, і вони вже дорослі. А ось з малюками... Ні, ніяких більше дітей молодшого та навіть середнього шкільного віку! Нехай люблять маму і тата, а не чужу тітку, розриваючи душу і собі, і їй.