Глава 4

– Хлопці, ви що тут влаштували? – на шум все ж прийшов якийсь чолов'яга, відволікаючи увагу здорованя від моєї тремтячої персони.

– Ти, дядько, забирайся звідси, а то і тобі вломимо! – гаркнув Васьок на перехожого і зробив рух, ніби хоче піднятися.

Чоловіка як вітром здуло. Зате пом'ятий Дмитрик скористався тим, що ворог відволікся, приловчився, виліз з-під нього і зробив удушення, з усієї сили затиснувши його шию згином ліктя.

– Ти мою Ангеліну і пальцем не зачепиш, зрозумів? – прошипів Зарецький.

Бугай став стрімко червоніти і всіма силами намагався вирватися з захоплення, дряпаючи Дмитру руки, а я дивилася на бійку і намагалася зрозуміти, як цей клубок взагалі можна розняти?! Кров, синці, садна, розбиті носи... Це було страшне видовище. Я, напевно, сьогодні не засну, перед очима стояти буде. Петре Івановичу, рідненький, поспішіть, допоможіть їм!

Але ж нашим хлопцям на змагання їхати, тому по-серйозному битися не можна, інакше дискваліфікують, тому і стримуються. Зате відморозкам цим побоюватися нема чого, ось і відтягуються по повній.

Коли до Дмитра і бугая кинувся Сергій, маючи намір вдарити мого вихованця, я знову замахнулася сумочкою (нехай все це сміх та й годі, але повинна ж няня хоч щось зробити, щоб захистити дитину!) і засадила йому по загривку, а він, здається, забувши про Дмитрика, змінив траєкторію і попрямував до мене. Божечки! Ось і смерть твоя, Ангеліно!

І тут нарешті показався тренер з мокрим волоссям і вологими плямами на футболці. Здається, його витягли прямо з душу. Чоловік був злий як чорт і жартувати з хуліганами явно не збирався.

– А ну стійте! – підбігаючи, вигукнув він.

Але куди там! Хлопці увійшли в раж і метелили один одного без розбору.

– Я сказав усім стояти!!! – гаркнув цей двухметроворостий дядечко з могутніми волохатими руками.

Слідом за ним прибігли Кирюха та інструктор з тренажерки, теж тренований і немаленький чоловік.

– Ви, хлопаки, зовсім з глузду з'їхали? – насів він на студентів.

Хух, ну нарешті хтось із дорослих завітав!

Кирило відтягнув мене подалі, щоб випадково під руку не потрапила, а потім двоє викладачів без всіляких сентиментів розкидали відморозків, кого уткнувши потилицею в землю, кого туди ж носом, і за підсумком тренер, подумавши, додав кожному стусанів. Накостилявши всім шістьом (та так, що вони валялися на землі і стогнали, не в силах піднятися), Петро Іванович наказав своїм хлопцям притиснути їх до землі (кого зафіксувавши больовим на ногу, кого на руку), а сам понишпорив по їхніх кишенях в пошуках документів. У Сергія і ще двох гадів знайшов студентські, у решти з собою нічого не було, але навіть цього було достатньо, щоб мати важелі впливу.

– Так-так, Абрамов Сергій, – тренер з розмаху на нього сів, викликавши хворобливий стогін. – Бачу, з першого разу до тебе не дійшло. Приятелів привів, вшістьох проти пацана і дівчини. Красень!

– Так, Серж, опустився ти нижче плінтуса, – сплюнув інструктор.

– Що ж ви без мізків-то зовсім? Хлопців мені попсували, дівчинку налякали. Думали, можна ось так заловити когось із моїх хлопців, і вам за це нічого не буде? – він відважив Сергію запотиличник, не стримуючи силу. – Один мій дзвінок – і ви повилітаєте зі своїх інститутів і ПТУ. Ще один дзвінок – і ніч проведете в ізоляторі, а за подальші наслідки я не відповідаю. До армії закортіли? Або на нари? Так там з вас швидко дурь виб'ють. Слухай, Вікентіч, – звернувся тренер до інструктора, – якщо ми натякнемо на спробу групового зґвалтування, як думаєш, що з ними інші зеки зроблять?

– Я думаю, вони і самі прекрасно розуміють, – відповів той. – Ну що, півники-петушата, готуйте попи вазеліном.

– Н-не треба в ізолятор! – завив Сергій.

– Серйозно? Не треба?! І що ти готовий зробити, щоб я передумав?

– А що потрібно?

– Зникнути! Щоб я навіть забув, як ти і твої відморозки виглядають, – ще один запотиличник.

Як я і думала, оскільки у хлопців з секції намічаються змагання, а за бійку їх могли дискваліфікувати, галас навколо цієї справи тренер розводити не став. Проблеми (тим більше з міліцією) не потрібні були ні одній стороні, ні інший.

– Ми зникнемо, зникнемо, тільки відпустіть! – заголосив бранець.

– А документи ваші поки побудуть у мене, і на олівець вас все ж візьмуть, – повідомив Петро Іванович, піднімаючись з живого стільця. – Кирило, сфотографуйте їх фізіономії. Якщо повториться щось подібне – будете петушитися на нарах, я до всіх звертаюся, усвідомили?

– Усвідомили, – пролунав хор безладних голосів, а Кирюха тим часом дістав телефон і, піднімаючи за волосся голову кожного відморозка, робив знімки.

– А тепер зникли, миттю! – Петро Іванович дав знак учням, щоб відпустили бранців. – І щоб духу вашого не було біля моїх хлопців!

Студенти абияк піднялися і потягли геть через парк.

– Ну а ви молодці! – похвалив він підопічних. – Добре протрималися, орли! Кісточки ніхто не збив?

– Ні-і, – відгукнулися хором.

– Але Дмитрику тут ніс розквасили і фінгал поставили. Його з таким обличчям зі змагань не зріжуть? – Кирило як найближчий до Зарецького за віком був з ним особливо дружній і тому зараз переживав.