Глава 3

Я в родині одна, ані братів, ані сестер «не завезли». Можливо, саме брак когось рідного сприяв тому, що Дмитрик став мені як молодший братик. Я виливала на нього всі свої нерозтрачені почуття, а він із вдячністю їх приймав і відповідав тим же. Ось такий у нас із ним вийшов несподіваний, але дуже приємний тандем.

Так, ми ходили з ним як двоє друзів, як брат і сестра. Щоб його не бентежити (ну якому десятирічному хлопчиську буде приємно офіційно перебувати під наглядом «няні»?!), тим, хто його добре знав, я представлялася «репетитором», а ті, хто знав гірше, дійсно вважали мене старшою сестрою. Це влаштовувало нас обох, тому що давало куди більше свободи. І я намагалася відповідати образу не дорослої тітоньки, а саме сестри.

Коли стало зовсім тепло, заплела світло-русяве волосся в дві коси, одягнула легку блакитну сукню під колір очей – і стала виглядати на пару-трійку років молодше, дівчинка-підліток, не інакше. Тим, хто вважав мене зовсім вже дитиною, доводилося пред'являти паспорт, але зате мені так було комфортніше. Чим молодше виглядаю – тим менше намагаються облапати всілякі збочені типи. Та тільки типи ці, на жаль, дістали і там, де я зовсім не очікувала.

У сусідній із спортивною секцією тренажерці було чимало молодих хлопців (переважно старшокласники та студенти). І один з них, високий русявий здоровань з першого курсу (я випадково почула, як він розповідав комусь із хлопців про майбутню першу літню сесію), який посилено качав біцепси, хоча рукава його футболки і так вже тріщали по швах, приходив туди на постійній основі. Він частенько на мене задивлявся і ось сьогодні, поки Дмитрик спілкувався з тренером, вирішив підійти познайомитися.

– Привіт, крихітко, – хлопець підморгнув. – Я Сергій. Ти сюди з братом приходиш, так? Може, відправимо його додому і скоротаємо разом вечір?

Чесно кажучи, я терпіти не можу всіх цих «крихіток», та й хлопець явно з нахабних, а такі мені не подобаються ще більше.

– Ти мою Ангеліну не чіпай! – різко сказав Дмитрик, підбігши до нас і спідлоба дивлячись на хлопця, який був вище за нього майже на голову. – Іди своєю дорогою, а до неї не лізь!

Першокурсник від цієї заяви злегка очманів, а мені стало трохи страшно, але і нестерпно приємно. Зарецький зараз виглядав маленьким бійцівським півнем, який готовий накинутися на суперника і заклювати на смерть. І все це – щоб захистити мене!

– А ти, дрібнота, берега не поплутав? – поблажливо запитав студент і спробував мене обійняти. – Вона, може, тобі і сестра, але нахабніти не раджу.

– А я тобі не раджу тягнути до неї свої перекачані граблі! – Дмитро насупився ще сильніше і завадив качку мене схопити.

І першокурсник потягнувся до мого підопічного, щоб... чи то відштовхнути, чи то вдарити, чи то ще щось, я так і не зрозуміла. Ой, даремно він це зробив. От чесно, я отямитися не встигла, як хлопець опинився на підлозі. Дмитрик зробив швидкий кидок – а той вже лежить і стогне. Господи, і звідки у нього стільки сил, щоб киданути таку тушу?! Хоча, наскільки я бачила, коли спостерігала за тренуваннями вихованця, кидок через стегно йому вдавався «на ура» і літали там старші хлопці ще й як, хоча і сам Дмитро, зрозуміло, теж літав. Спаринги – вони такі: сьогодні ти переміг, завтра – тебе.

– Ти що, малий, страх утратив? – кривлячись, піднявся студент і спробував вдарити Дмитра, але той ухилився і зробив хлопцеві підсічку, через що русявий знову повалився на підлогу.

На шум вийшли деякі хлопці з обох залів, потім з'явилися тренер Зарецького та інструктор з тренажерки, зробили хлопчакам догану, щоб не билися, а коли розібралися в ситуації, то організували студенту навіювання, щоб не приставав до дівчини. Сергій буркнув «Та зрозумів я!», але зиркнув так, що у мене озноб по шкірі пішов.

Додому ми поверталися в мовчанні. Дмитрик дивився собі під ноги, я його не турбувала і йшла поруч. Коли до його будинку залишилося зовсім нічого, він зупинився і глянув на мене дуже серйозно:

– Ангеліно, ти не дивись, що я ще маленький. Я скоро виросту, і тоді більше ніхто не буде думати, що я не можу тебе захистити.

Ну і що на це відповісти, га?

– Який же ти маленький, якщо вже майже з мене зростом?! – вигукнула я з усмішкою. – Ух, а як ти його кинув... Це було неймовірно! На тренуваннях все трохи по-іншому виглядає. До речі, це були прийоми з самбо або з дзюдо?

До цього дня я якось не особливо цікавилася бойовими мистецтвами, але сьогодні, відчувши розгубленість і безпорадність перед чоловічою силою, зрозуміла, що треба б цю прогалину заповнити. І поки вихованець натхненно розповідав мені про стійки, кидки та інше, я раділа, що змогла його відволікти і розрадити. І, начебто, все закінчилося добре, але мене не залишало неприємне почуття, що так легко ця ситуація не вляжеться.

Ну що сказати?! Я як у воду дивилася! Конфлікт із Сергієм стався в понеділок, потім весь тиждень була тиша й спокій, а винуватець «торжества» в залі не з'являвся але у п'ятницю, коли ми з підопічним тупотіли з тренування, за будівлею клубу нас чекала підстава. Там якраз невеликий парк, місце досить тихе, а до великої дороги ми дійти не встигли. Загалом, студент привів чотирьох своїх дружків, які з самовдоволеними фізіономіями стали нас обступати. З нашої тренажерки тут був тільки він, інших я бачила вперше.

– Ну що, хлопак, будеш знову геройствувати? У тебе, малий, ще піпірка НЕ відросла, щоб на старшаків бочку котити! – заявив невідомий громила, від одного вигляду якого я здригнулася. Скільки там у нього татуювань на руках? А щетину, мабуть, тиждень не голив.