Розділ 20. Ціна свободи

Валерія

​До його губ залишався один вдих.

​Тонкий, гарячий простір, у якому мішалися гіркий аромат кави, сухе тепло його шкіри та затяжне мовчання. Моє серце калатало десь під самими ключицями — так голосно й рвано, що здавалося, цей гуп відбивається від кахляних стін порожньої кухні.

​Ніколас не ворушився.

​Не скорочував цей останній сантиметр. Не простягав руки. Не торкався мене ні пальцем, ні подихом. Він просто чекав.

І це непорушне, майже жорстоке терпіння виявилося нестерпнішим за будь-який із його колишніх наказів.

​— Ви знову питаєте? — прошепотіла я.

​Його погляд повільно ковзнув до моїх губ, затримався там на мікросекунду й знову піднявся до очей.

— Так.

​Одне слово. Без звичної сталевої впевненості. Без тіні контролю.

​Я могла відступити. Відсторонитися на пів кроку. Вийти з кухні в напівтемний коридор, сісти поруч із Мартіною й вдавати, що просто зайшла за чашкою кави і випадково забула, як дихати біля чоловіка, якого ще кілька днів тому вчилася ненавидіти за правилами.

Я могла це зробити.

​Замість цього я повільно підняла руку й поклала долоню йому на груди.

​Під щільною тканиною сорочки його серце калатало так само прискорено й важко. Не камінь. Не бездушний алгоритм. Цей збій у його ідеальній системі став для мене остаточним доказом: Ніколас Аранда не був спокійним. Він просто все життя вчився вдавати краще за інших.

​— Можна, — видихнула я в його губи.

​Він не нахилився миттєво. Його довгі пальці обережно, ледь торкаючись, лягли на моє підборіддя — наче даючи мені останню частку секунди, щоб передумати, відсахнутися, сказати «ні».

​Я не передумала.

​Сама піднялася навшпиньки.

​Наші губи зустрілися м'яко, майже обережно.

Без спалахів фотокамер. Без натовпу репортерів за огорожею. Без хижих поглядів ради директорів і без посмертної волі мого батька. Нікому не треба було грати роль, доводити стабільність чи продавати красиву картинку для таблоїдів.

​Тільки його гарячий рот на моєму. І мої пальці, які самовільно вчепилися в тонку тканину його сорочки біля коміра, бо коліна раптом перестали бути надійною опорою.

​Наш перший поцілунок перед пресою був сухими, розрахованим видовищем.

Цей — рождався з глибокої, небезпечної тиші.

​Ніколас повільно поклав долоню мені на талію. Не притискав. Просто тримав hand на стегні, з такою обережністю, ніби його внутрішнє запитання все ще не отримало остаточної відповіді.

Я подалася ближче сама, втискаючись у його груди.

​І тоді його стриманість тріснула.

​Зовсім трохи. Лише на мікроскопічний злам, але цього вистачило: його поцілунок став глибшим, вимогливішим, пальці з силою стиснули тканину мого светра на попереку, залучаючи мене в це тепло. З мого горла вирвався тихий, зламаний звук, який я не встигла придушити.

​І Ніколас раптом закам'янів.

​Я відчула це миттєво. Рука на моїй талії напружилася. Його губи все ще торкалися моїх, але він уже не цілував. Він просто завмер, затримуючи подих.

​— Що?.. — видихнула я йому в губи, не розплющуючи очей.

​Він відступив.

​Не втік, не відсахнувся різко — просто зробив один контрольований крок назад. Той самий єдиний крок, який я щойно зробила до нього.

Тепло зникло настільки раптово, що по шкірі розсипався колючий холод. Я інстинктивно обхопила себе руками за лікті, намагаючись втримати залишки того відчуття.

​— Ніколасе?..

​Він повернувся боком, спираючись долонями в край кам'яної стільниці. Його дихання було важким, переривчастим. На вилицях ходили ходором жовна.

​— Не треба було цього робити, — глухо сказав він у порожнечу кухні.

​Сором ударив у щоки раніше, ніж мозок устиг розібрати сенс фраз. Гарячий, принизливий опік.

Я опустила очі на власну долоню, яка ще кілька секунд тому відчувала ритм його серця.

​— Зрозуміло, — мій голос прозвучав сухо, крижано й майже рівно. Майже.

​Я розвернулася, збираючись негайно вийти з цієї задушливої кімнати.

Ніколас перехопив мене за зап’ястя, але пальці розтиснулися тієї ж секунди, як я застигла на місці.

​— Ні, Валеріє. Вам не зрозуміло.

— Ви сказали більш ніж достатньо, Арандо.

— Зупиніться.

​Я видавила з себе короткий, злий смішок.

— Не хвилюйтеся. Я не збираюся влаштовувати вам істерику тільки через те, що ви раптом передумали.

— Я не передумав.

— Звісно. Ви просто зупинилися посеред поцілунку, тому що це чергова частина вашої нової, прорахованої стратегії.

​Він повільно обернувся до мене. На його обличчі не було звичної байдужої маски. Лише виснаження й небезпечна, натягнута струною напруга.

​— Я зупинився, бо не мав жодного права продовжувати, — сказав він, карбуючи кожне слово.

— Я сама до вас підійшла, — нагадала я, відчуваючи, як тремтять губи.

— Знаю.

— Я сама дозволила.

— Знаю.

— Тоді в чому, бісової матері, проблема?!

​Мені захотілося вдарити його. Штовхнути в ці широкі груди, змусити підняти голос, розбити цю його прокляту, правильну зібраність. Бо я почувалася дурним, наївним дівчиськом, яке плутає звичайну людську присутність із чимось більшим.

​— Скажіть уже як є! — вицідила я.

​Ніколас повів долонею по обличчю. Рух був коротким, важким, геть позбавленим його звичної грації.

​— Я офіційно представляю ваші інтереси перед наглядовою радою, — сказав він низьким тоном.

— І?

— Я маю прямий доступ до документів, які зараз визначають усе ваше майбутнє.

— Я це чудово знаю.

— Я повністю контролюю юридичні та фінансові процеси навколо вашої спадщини.

— Ви вирішили зачитати мені пункти нашої угоди саме зараз? На кухні?

— Я намагаюся пояснити вам те, про що ви відмовляєтеся думати.

— Поки що у вас це виходить катастрофічно погано.

​Його щелепа напружилася так, що біля скроні здулася вена.

— Поки я маю над вами реальну, юридичну й фінансову владу, ваше «так» у цій кімнаті не може бути цілком вільним.