Розділ 19. ​Ніч без броні

Валерія

​Три автомобілі з увімкненими фарами стирчали біля головного входу, як виставлені нагорожу спалахи.

​Я побачила їх ще з повороту. Кілька чоловіків із телефонами навалювалися на огорожу, щось надиктовували прямо в камери, переминаючись на мокрому асфальті. Один із них вихопив поглядом наше авто, штовхнув ліктем сусіда й підняв руку, вказуючи на лобове скло.

​— Не скидай швидкість, — не повертаючи голови, кинула Мартіна.

— Я й не збиралася.

​Збрехала.

​Нога сама мимоволі ослабила натиск на педаль. Мене на секунду пересмикнуло від дикого, неприємного бажання зупинитися, зазирнути їм прямо в очі й зрозуміти, що саме вони розраховували тут вистежити.

Істеричку із заблокованого відео?

Зрив скандальної спадкоємиці?

Чи фіктивну наречену Ніколаса Аранди, яка посеред ночі збігла від його ж охорони, щоб судорожно вичищати репутацію?

​Пальці міцніше вп'ялися в кермо.

​— Праворуч, — знову нагадала Мартіна, вказуючи на темний рукав провулка. — До службового.

​Я зрізала кут. Стіна сусіднього п'ятиповерхового будинку геть перекривала світло вуличних ліхтарів, а асфальт тут був слизьким і чорним після нещодавньої зливи. Біля масивних металевих воріт вималювалася постать охоронця. Впізнавши машину, він торкнувся пальцем навушника. Метал тихо, важко заскрипів, розходячись убік.

​— Він уже тут, — сказала Мартіна.

​Питати, кого вона має на увазі, було б дурістю.

​Чорний седан Ніколаса стояв під крайнім платаном біля заднього входу. Сам він чекав трохи далі, під бетонним навісом. Без пальта. У темній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, рукава якої були неохайно закатані до ліктів. Руки опущені вздовж тіла, але вся його постать здавалася настільки натягнутою, ніби він зусиллям волі тримав себе на одному місці.

​Він не рушив до моєї машини.

Не рипнувся відчиняти дверцята.

Не скомандував мені вертатися назад до під'їзду.

Просто чекав.

​Я заглушила двигун. Тиша в салоні вдарила по вухах.

​— Ти впевнена? — тихо запитала Мартіна, не поспішаючи відстібати ремінь.

— Ні.

— Чудово. Значить, мізки ще працюють.

​Я вигнула брову.

— Це мала бути підтримка?

— Вона найголіша й є.

​Ми вийшли з авто. Холодне мокре повітря миттєво обпекло шию. Ніколас повільно перевів погляд із мене на Мартіну, а потім знову зупинився на моєму обличчі.

​— Журналісти залишаються з того боку, біля центральних воріт, — промовив він рівним, позбавленим емоцій тоном. — Охорона контролює периметр. До вікон їх не підпустят.

— Камери біля службового?

— Вимкнені.

​Я зупинилася за два кроки від нього.

— Усі?

— Зовнішні. На весь час, поки жінка перебуває всередині. Записи з моменту її появи заблоковані й ізольовані. Ніхто не матиме до них доступу без її прямого дозволу.

​Раніше він проговорив би це як готовий, затверджений наказ, який не підлягає обговоренню. Тепер у його голосі з'явилося щось інше. Не провина, ні. Вивірений, сухий звіт людини, яка виконала умову.

​Я кивнула.

— Добре.

​Одне слово. Але я помітила, як ледь помітно розслабилися м'язи на його щелепі.

​— Вона зайшла? — запитала я.

— Так. Елена провела її в малу кімнату відпочинку на першому поверсі.

— Ви говорили з нею?

— Ні.

— Чому?

​Його погляд став важчим, темно-сірим у цій напівтемряві.

— Ви просили не робити цього.

​Дивне, невчасне тепло торкнулося десь під ребрами. Я знала, як йому зараз важко. Стояти за два метри від чергової проблеми й силоміць утримувати себе від того, щоб стати її єдиним розв'язанням.

​Я обійшла його і штовхнула важкі пластикові двері.

​У коридорі фонду пахло трав'яним чаєм, вологою шерстю й пилом від старих, розпечених батарей. Приглушене жовте світло з бра робило простір не лікарняним, а якимось напівдомашнім. На низькій стійці біля входу лежали кілька дитячих малюнків. Один олівець ковзнув на підлогу, і я машинально нагнулася й поправила його.

​Мартіна скинула куртку на вішалку.

Ніколас увійшов останнім.

​Я обернулася. Він завмер біля порога, заклавши руки в кишені штанів, наче чекав офіційного дозволу ступити далі. Мені раптом стало ніяково. Не через нього. Через власну звичку до того, що Ніколас Аранда завжди моментально заповнював собою весь простір, де б не з'являвся. Бачити, як він свідомо відступає в тінь, було дивно. І небезпечно.

​До нас із бічного коридору вийшла Елена.

Волосся вибилося з недбалого вузла, рукава сірого светра закочені. Вона виглядала знеможеною, але її голос залишався тихою напівпошепкою:

— Вона в кімнаті відпочинку. Дитина заснула в неї на руках, вона навіть куртку не знімає.

— Вона назвалася?

— Сара. Не знаю, справжнє це ім’я чи ні.

— Неважливо, — відрізала я.

​Елена кивнула.

— Телефон геть розряджений. Документи, здається, є в сумці, але вона тримає її під мишкою й відмовляється показувати. Я не наполягала.

— Правильно.

​Я сказала це впевненіше, ніж відчувала сама. У роті пересохло.

— Вона поранена?

— Видимих слідів немає. Від нашого лікаря відмовляється навідріз. Каже, що їй просто потрібно перечекати тут до ранку.

​Просто. Люди завжди казали це слово, коли їхнє прохання важило більше за тонну. Просто пересидіти. Просто не питати прізвища. Просто не дивитися в очі й вдавати, що цієї ночі взагалі не існує.

​— Вона сказала, чому чекала саме на мене?

​Елена опустила погляд на підлогу.

— Бачила твоє звернення.

​Шлунок стиснувся в болючий вузол.

— Те відео?

— Так.

— І що вона сказала?

— Сказала... що ти зрозумієш.

​Я трохи не пирхнула. Не від веселощів — від гіркоти. Я сама себе зараз не розуміла. Не знала, якими словами буду виправдовуватися перед радою директорів за кілька годин. Не мала уявлення, скільки людей уже вирізали моє обличчя на меми. А ця жінка чомусь вирішила, що в мені є якісь особливі відповіді.