Розділ 18. Не захищайте мене без мене

Валерія

​Він допоміг мені.

​Справді допоміг. Закрив своїм ідеальним щитом, відбив удар, надав неспростовні докази.

І саме тому це боліло так нестерпно.

​За тонованим вікном автомобіля пропливали розмиті вулиці. Люди під мокрими парасолями поспішали сховатися від дощу, фари зустрічних машин мазали по склу жовтими смугами, місто жило, рухалося, дихало.

Світ не зупинився. Навіть не здригнувся.

А в мене всередині все стояло намертво, скуте крижаним паралічем.

​Ніколас сидів навпроти. Його телефон лежав екраном донизу на темній тканині штанів. Уперше за всі наші спільні поїздки він нічого не перевіряв, не друкував, не віддавав комусь короткі, безапеляційні накази.

Він просто дивився на мене.

Наче чекав, що я зроблю з його мовчанням. Куди його спрямую.

​— Скажіть хоч щось, — не витримала я. Голос дряпнув горло.

— Ви праві.

​Відповідь прозвучала надто швидко. Надто... вивірено.

Я видавила з себе короткий, колючий смішок і відвернулася до вікна.

— Зручно.

Його брови ледь помітно звелися.

— Що саме?

— Погоджуватися, коли вже все зроблено.

— Я не можу повернути запис назад. Відео вже в мережі.

— І не треба.

— Тоді чого ви від мене хочете?

​Питання прозвучало абсолютно спокійно. Без роздратування, без його звичного тиску.

Та я все одно почула друге дно: він шукав інструкцію. Новий алгоритм. Чітке правило, яке можна завантажити в систему, щоб більше не припускатися помилок. Наче зі мною можна було просто навчитися правильно поводитися — і тоді я перестану бути для нього проблемою.

​Я знову подивилася йому в очі.

— Я хочу, щоб ви зрозуміли, що саме зробили.

— Я опублікував доказ без вашої згоди.

— Ні.

— Валеріє…

— Ви знову вирішили, що ваша особиста впевненість набагато важливіша за моє право сказати «ні».

​М'яз на його щелепі ледь сіпнувся.

Ось. Нарешті перед мною був не ідеально висічений камінь.

​— Кожна хвилина працювала проти вас, — голос Ніколаса став нижчим, жорсткішим. — Змонтований уривок уже розходився мережею зі швидкістю лісової пожежі. Ваше відео, звісно, змінило напрямок дискусії, але воно спиралося на емоції. Воно не доводило фактів.

— Тому ви благородно вирішили довести їх за мене.

— Я дав людям повний контекст.

— Ви досі говорите зі мною виключно про результат.

— Бо саме результат має значення.

— Для вас — завжди.

​Він трохи подався вперед. Не порушив особистий простір, але повітря в салоні миттєво стало менше.

— Для працівниць вашого фонду він теж має значення. Для наглядової ради. Для вашої власної репутації. Для можливості перехопити ініціативу до того, як юристи Вальдеса розіпнуть вас у пресі й назвуть істеричною брехухою.

— І це знову автоматично робить вас правим?

— Ні.

— Тоді навіщо ви все це зараз перераховуєте?

​Ніколас замовк. Його погляд зупинився на моєму обличчі, а потім повільно опустився нижче — на мої руки.

Я стискала свій телефон так сильно, що жорсткий край чохла врізався в шкіру долоні, залишаючи глибокий слід.

— Бо я хочу, щоб ви розуміли, чому я це зробив, — тихо відповів він.

— Я розумію.

— Не схоже.

— Я дуже добре вас розумію, Ніколасе. У цьому й криється головна проблема.

​Він повільно відкинувся на спинку шкіряного сидіння.

Я перевела подих. Надто різко, втягуючи повітря крізь стиснуті зуби. Груди боліли так, ніби я весь цей час сиділа під товщею води.

— Ви побачили загрозу, — мій голос став монотонним. — Швидко оцінили ризики. Обрали найефективніше, на вашу думку, рішення. І виконали його значно швидше, ніж я взагалі встигла зрозуміти, що відбувається.

— Так.

— Саме так усе життя робив мій батько.

​Щось у його обличчі невловимо змінилося. Жоден м'яз не здригнувся, але сам погляд став важким, наче свинець.

Я чекала, що він почне заперечувати. Очікувала, що він скаже, ніби Ернесто використовував інформацію проти мене, а він — виключно заради мене. Що батько прагнув абсолютного контролю, а він — лише безпеки. Що це кардинально різні речі.

Ніколас не сказав жодного слова.

І ця його німота виявилася в тисячу разів гіршою за будь-яке виправдання.

​— Ви навіть не будете сперечатися? — не витримала я.

— Не знаю, чи маю на це зараз право.

— О, то тепер ви нарешті згадали про право?

— Валеріє.

— Ви чудово знали, що я не погодилася на публікацію. Ви почули мене в тому коридорі. Запам’ятали. І все одно зробили по-своєму.

— Так.

— Тоді скажіть мені, Арандо, яка між вами різниця?

​Його довгі пальці, що лежали на коліні, повільно стиснулися. Мікроскопічний рух, який би ніхто інший не помітив, але я дивилася саме туди.

— Я намагаюся її знайти, — глухо сказав він.

Жодних красивих фраз. Жодних обіцянок виправитися.

Просто гола правда, яка чомусь вдарила точно під ребра, вибиваючи залишки кисню.

​Я знову відвернулася до вікна. Важкі краплі повзли по склу, зливалися одна з одною і зникали в темряві.

Хотілося просто зараз натиснути кнопку, опустити перегородку, відчинити дверцята на найближчому світлофорі й піти геть під зливу. Не тому, що я справді збиралася тікати. Мені просто життєво необхідно було знати, що двері відчинені. Що я можу.

​— Ми майже приїхали, — порушив тишу Ніколас.

— Я бачу.

— На зустрічі обов'язково буде юридичний відділ.

— Прекрасно. Ще ціла кімната людей, які навипередки пояснюватимуть мені, що все це сталося виключно заради мого добра.

— Я не дозволю їм…

Я різко, наче від удару, повернула голову до нього.

Він обірвав фразу на півслові. Запізно, звісно. Але обірвав.

Між нами важко зависло його рефлекторне, владне «не дозволю».

​Ніколас повільно, контрольовано видихнув.

— Як ви хочете провести цю зустріч?

Питання було правильним. Майже ідеальним. Та після всього, що сталося за останні години, я вже фізично не могла із вдячністю приймати його спроби відрегулювати ситуацію.