Розділ 16. Без контексту

Валерія

​Скляні пляшки з водою стояли ідеально рівно перед кожним порожнім кріслом.

​Рівні інтервали. Рівні етикетки. Я дивилася на них і відчувала, як у горлі збирається гіркий, колючий сміх. Мама завжди казала: «Спочатку вода, Вале. Потім питання».

Ці люди теж підготували воду. Тільки питання в них закінчилися ще до мого приходу — залишилися лише зручні, заздалегідь затверджені вироки.

​Я завмерла за крок до дверей.

Гул преси за спиною нагадував бджолиний рій. У зал їх пустили дозовано — лише п’ятьох «обраних», які вже розсілися в останньому ряду. Решта лишилася в коридорі, відчайдушно вигукуючи питання через плечі охорони. Їхні об'єктиви хижо намагалися спіймати мою ліву руку.

Порожню.

​— Пані Сорія, де каблучка?

— Заручини скасовано?

— Пане Аранда, ви досі разом?

​Ніколас стояв поруч. Настільки близько, що я майже відчувала тепло його тіла крізь тканину, але він не торкався мене. Не пропонував руку для кадру.

Добре.

Але коли ми зупинилися перед самими дверима, він ледь нахилив голову.

​— Готові? — тихо запитав він.

— Ні.

— Добре.

​Я різко повернула до нього голову, відчуваючи, як сіпається м'яз на шиї.

— Якщо зараз скажете, що вам подобається моя чесність, я вдарю вас папкою.

​Він спокійно опустив погляд на тонку теку, яку я стискала так, що побіліли кісточки.

— Вона недостатньо важка.

— Я знайду іншу.

​Кутик його рота ледь-ледь здригнувся. Мікроскопічний рух, який я б ніколи не помітила, якби не дивилася так пильно. І чомусь саме ця мить, позбавлена його ідеальної серйозності, дозволила мені видихнути й зробити крок усередину.

​Зал зустрів нас хірургічним світлом. Холодний, стерильний, занадто сучасний для місця, де мали розтинати моє життя.

Скляна стіна. Довгий овальний стіл. Темні крісла. Величезний екран. Ніде сховатися.

​На чолі столу сидів Альваро Реєс — голова ради. Сивий, акуратний, з обличчям людини, яка навіть співчуття формулює згідно з протоколом.

Праворуч від нього — Клара.

Ліворуч — Серхіо Ламас.

​Я впізнала його одразу, хоча бачила наживо вперше. Чоловік років п’ятдесяти в темно-синьому костюмі з криваво-червоною краваткою. На його обличчі застигла тонка, приклеєна усмішка.

Інший кандидат на управління фондом.

Той самий, від кого Ніколас нібито мене врятував.

Чудово. Сьогодні тут зібралися всі чоловіки, які колись привласнювали собі право вирішувати, що для мене краще.

Не вистачало тільки батька. Але чорна тека вже лежала в руках Ніколаса. Ернесто був тут.

​— Пані Сорія, — підвівся Реєс. — Проходьте.

​Я опустилася в крісло.

Ніколас сів поруч. Не навпроти — поруч. Він поклав чорну теку на полірований стіл прямо між нами. Мій файл.

Я не могла відвести від нього очей. Кінчики пальців вмить зледеніли.

​Ніколас це помітив. Звісно ж. Його велика кисть на столі ледь змістилася в мій бік. Один міліметр. Два.

Він не торкнувся мене. Зупинився на півдорозі.

Я вдячно зненавиділа його за те, що він так добре пам'ятав моє правило.

​— Перед початком, — відкашлявся Реєс, — хочу нагадати, що сьогоднішнє засідання має попередній характер. Ми не ухвалюємо остаточного рішення щодо вашої готовності.

— Тоді навіщо тут преса? — мій голос прозвучав гучніше, ніж я планувала.

​Погляди членів ради миттєво метнулися до останнього ряду. Журналісти завмерли, втискаючи кнопки диктофонів.

Реєс нервово поправив ручку.

— Рішення про часткову відкритість було прийняте через значний суспільний інтерес до ситуації.

— Суспільний інтерес чи цілеспрямовано злитий лист?

​У залі стало так тихо, що я почула гудіння кондиціонера.

Серхіо Ламас повільно, задоволено всміхнувся.

— Пані Сорія, ви починаєте зустріч із безпідставних обвинувачень?

​Я повернулася прямо до нього.

— Я починаю з питання.

— У вашому тоні це складно розрізнити.

​Я вдихнула, готуючись відповісти. Ніколас поруч перетворився на статую. Не ворушився. Не зупиняв мене. Не перебивав. Як ми й домовлялися — мій голос.

— Тоді відповідайте на зміст, пане Ламасе, — відрізала я. — А не на мій тон.

​Його усмішка стала ще тоншою, ледь не перетворившись на лезо.

— Лист міг надійти в пресу від будь-кого з працівників.

— Це не відповідь.

— Валеріє, — м'яко втрутилася Клара.

​Я перевела погляд на мачуху.

— Не починайте.

— Я ще нічого не сказала.

— Саме тому й попереджаю.

​Реєс гучно постукав ручкою по стільниці.

— Досить. Повернімося до порядку денного.

На екрані за моєю спиною загорівся білий слайд із чорними літерами:

ОЦІНКА ГОТОВНОСТІ ВАЛЕРІЇ СОРІЇ ДО ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ РОДИНИ У FUNDACIÓN LUCÍA SORIA.

​Мене знову перетворили на бездушну презентацію.

Реєс кивнув Ніколасу.

— Пане Аранда, вас визначено головним доповідачем щодо матеріалів, підготовлених покійним Ернесто Сорія та вашою командою.

​Ніколас не торкнувся теки.

— Перш ніж почати, я маю озвучити одну умову.

Ламас нахмурився.

— Яку ще умову?

— Після кожного блоку матеріалів пані Сорія матиме можливість дати свої пояснення.

— Це не допит у суді, Арандо, — сухо зауважив Серхіо.

— Саме тому вона має право говорити без дозволу судді.

​Я повільно повернула голову. Ніколас дивився виключно на Реєса. Жодного погляду в мій бік. Він озвучив це так буденно, наче йшлося про регламент на каву.

Але це було важливо. Дуже.

— Підтримую, — раптом подала голос Елена Моралес, яка сиділа через два крісла. — Файл містить оцінки дій пані Сорія. Без контексту вони не мають достатньої ваги.

​Клара ледь помітно, майже неохоче, кивнула.

Ламас роздратовано відкинувся у кріслі.

— Нехай говорить.

​Ніколас відкрив теку. Шелест цупкого паперу видався мені гучнішим за грозу. Я вчепилася пальцями в пляшку з водою. Пластик тихо хруснув.

— Перший блок, — почав він монотонно. — Публічні інциденти за останні два роки.