Наречена за заповітом

Розділ 15 Зручна брехня

«Те, чого ніколи не було і немає у твоєму файлі».

Я перечитала повідомлення Мартіни тричі.

Не тому, що не зрозуміла сенсу. Навпаки. Я надто добре знала, як працюють такі фрази. Вони не дають відповідей. Вони просто підкидають у голову гачок і залишають тебе саму, поки він повільно роздирає зсередини.

Мої великі пальці швидко вдарили по екрану.

«Скажи зараз».

Три крапки індикатора набору з’явилися майже одразу.

Зникли.

З’явилися знову.

«Не телефоном».

Я міцніше стиснула телефон.

«Мартіно».

Цього разу відповіді не було довше. Я вже притиснула палець до іконки виклику, коли екран знову спалахнув білим.

«Я буду у фонді о сьомій. Не роби нічого дурного до мого приїзду».

Я глянула на цифри у верхньому куті екрана.

П’ята сорок три.

Дуже смішно. Мартіна знала мене трохи більше доби, а вже формулювала прохання так, ніби мала справу з вибухівкою, залишеною біля обігрівача.

Хоча, можливо, вона й не помилялася.

Я перевернула телефон екраном униз і поклала на стіл.

У малій бібліотеці стало ще тихіше. За вікном гроза нарешті відповзла від Мадрида, лишивши по собі рівний, затяжний дощ і чорне небо. На шкіряному дивані лежав розкритий мамин зошит. А на моїх плечах — піджак Ніколаса.

Я повільно опустила підборіддя, торкаючись темної тканини.

Його запах досі тримався біля коміра. Сухе дерево, щось терпко-холодне і ледь помітна гіркота кави.

Не треба було вдихати глибше.

Я вдихнула.

Чорт.

Я рвучко стягнула піджак із плечей і кинула його на спинку дивана. Вийшло криво. Один рукав звисав до підлоги.

Я простягнула руку. Розправила рукав. Потім другий. Провела долонею по плечу піджака, прибираючи складку, якої там навіть не було. Завмерла, дивлячись на власні пальці на чужій речі.

— Прекрасно, Вале, — прошепотіла я в порожнечу. — Тепер ти ще й прасуєш його одяг руками.

Бібліотека промовчала. На відміну від Ніколаса, вона хоча б не робила це з таким виглядом, ніби я сама винна у власних думках.

Я закрила мамин зошит.

Треба було встати. Вмитися. Крижаною водою. Відкрити матеріали до ради й вигадати, як сидіти навпроти чоловіка, котрий офіційно зачитуватиме мої слабкості, і при цьому не жбурнути йому в голову чимось важким.

Натомість я продовжувала сидіти на дивані.

Перед очима знову стояв Ніколас у дверях цієї кімнати.

Я збрехав.

Він не залишив піджак випадково. Знав, що я змерзла. Побачив. Накрив мої плечі й одразу відійшов, не чекаючи реакції.

Знову ця його нестерпна здатність робити щось правильне так, що мені негайно хотілося шукати підступ, перевіряти, де саме він заховав свій дрібний шрифт.

Телефон на столі завібрував.

Дерево глухо посилило звук. Цього разу не Мартіна.

Ніколас Аранда.

Я дивилася на літери його імені, поки екран не згас.

Дзвінок повторився.

Ні.

Ще раз.

Я провела пальцем по склу на четвертий.

— Що?

— Ви в бібліотеці?

Його голос прозвучав нижче, ніж зазвичай. З ледь помітною хрипкою. Отже, він теж не спав. Це не повинно було мати значення.

— Ні. Я телепортувалася на узбережжя.

— Валеріє.

— Ви самі поставили дурне питання.

На тому кінці зависла коротка пауза.

— Дорогу частково відкрили. Машина буде біля фонду о сьомій тридцять.

— Я поїду з Мартіною.

Цього разу мовчання стало відчутно довшим.

— Вона вже вам написала.

Не питання. Констатація факту.

Спина миттєво випросталася.

— Ви читаєте мої повідомлення?

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

— Мартіна написала мені, що приїде раніше.

Ну звісно. Усі навколо мене чомусь мали окремі чати, де моє життя успішно обговорювалося без обов’язкової присутності самої Валерії.

— І що ще вона вам написала?

— Нічого.

— Брехун.

— Цього разу ні.

Я підвелася з дивана й підійшла впритул до вікна. У дворі горіли лише два ліхтарі. Дощ розсікав їхнє світло тонкими голками.

— Ви знаєте, що вона хоче мені сказати?

Ніколас мовчав.

Ось. Правильний нерв.

— Арандо.

— Припускаю.

— Що саме?

— Це її розмова з вами.

З грудей вирвався короткий, злий смішок.

— Яка шляхетна повага до чужої розмови. Майже не впізнаю чоловіка, який учора перевіз мої речі без дозволу.

— Ви плануєте нагадувати мені про це до кінця життя?

— Не знаю. Скільки ви плануєте бути в моєму житті?

Слова зірвалися з язика самі. Швидше, ніж мозок устиг їх відфільтрувати.

Динамік телефону видавав лише тихий білий шум.

Я міцно заплющила очі й притулилася лобом до холодного скла. Пізно. Забрати назад уже не вийде.

— До завершення угоди, — нарешті відповів він.

Рівно. Правильно. Суворо за контрактом. Саме те, що він і мав сказати.

І все одно десь під ребрами утворилася порожнеча.

— Звісно, — кинула я в слухавку.

— Валеріє.

— До сьомої тридцять, Арандо.

Я скинула виклик раніше, ніж він устиг додати хоч звук.

Рівно о сьомій Мартіна увійшла до службової кухні фонду. У руках — два паперові стаканчики й крафтовий пакет, від якого йшов густий запах свіжої випічки.

Темні джинси, об’ємний светр і ті самі зелені окуляри. Волосся недбало зібране на потилиці, під очима — тіні від недосипу.

Вона побачила мене за столом.

Потім її погляд ковзнув правіше. На складений на сусідньому стільці темний піджак Ніколаса.

Потім знову на мене.

— Жодного слова, — попередила я.

— Я мовчу.

— Ваші брови не мовчать.

Мартіна поставила один стаканчик просто переді мною.

— Кава.

— Я не просила.

— Зате твоє обличчя попросило за тебе.

— Не починайте говорити як він.