​Розділ 14. До ранку

Валерія

​Завтра він мав стати голосом мого файлу.

​Я дивилася на Ніколаса, який завмер навпроти. На його темний телефон. На власні руки, що раптом здалися абсолютно чужими. І чомусь найбільше в цю секунду мені хотілося засміятися.

Не голосно. Не красиво. А так, як сміються люди, коли всередині них нарешті з гуркотом падає остання несуча стіна.

​— Ви знали? — мій голос прозвучав на диво глухо.

​Ніколас не відповів одразу.

Погано. Ця мікропауза сказала більше за слова.

— Ні.

​— Ні?

​— Я отримав цей лист від секретаря рівно сім хвилин тому.

​Я криво, надтріснуто всміхнулася.

— Як зручно.

​— Валеріє.

​— Не треба. Нічого не кажіть.

Я рвучко потягнулася до столу і схопила мамин лист. Надто різко. Старий, крихкий аркуш під моїми пальцями небезпечно зігнувся, видавши сухий хрускіт.

​Я одразу завмерла, переставши дихати.

Чорт. Не він винен. Не цей лист. Не мама.

Мої пальці повільно, тремтячи, розтиснулися. Я обережно, наче немовля, поклала аркуш назад у картонну коробку і розгладила згин.

​Ніколас бачив це. Звісно, він бачив усе. Кожну мою мікрореакцію. А тепер я просто не знала, де в цьому його «бачив» закінчується живий чоловік і починається та клята папка з моїм іменем на обкладинці.

​— Що саме ви маєте їм доповідати? — запитала я, не дивлячись на нього.

​— Матеріали щодо репутаційної та поведінкової придатності.

​Я не витримала і справді засміялася. Звук відбився від стелажів архіву.

— Повторіть це ще раз. Мені майже сподобалося, як це звучить.

​Його щелепа жорстко стиснулася.

— Це офіційне формулювання ради. Не моє.

​— Але ж матеріали — ваші.

​— Лише частково.

​— Просто прекрасно. Тобто завтра, о дев'ятій ранку, ви відкриєте перед ними не весь мій файл, а лише ту його частину, де на полях ваш ідеальний почерк?

​— Я не знаю, що саме вони вимагатимуть озвучити, Валеріє.

​— А що скажете ви?

​Тиша.

Ось вона. Та сама важка, густа пауза, у якій між нами завжди ховалося щось погане і невідворотне.

Я мовчки підтягнула до себе коробку з маминими речами, підхоплюючи її знизу.

​— Не тут, — сказав він, роблячи крок назустріч. — Дайте я допоможу.

​— Ні.

​— Вона важка.

​— Мені не потрібен чоловік, щоб донести коробку з власним ім’ям.

​Ніколас миттєво зупинився. Його руки, що вже потягнулися до картону, безвольно опустилися вздовж тіла.

— Добре.

​Знову. Це його універсальне «добре» вже давно мало б перестати щось у мені чіпляти. Мало б стати білим шумом. Але не перестало. Воно різало по живому.

​— Не кажіть мені так, — прошепотіла я, ледь утримуючи вагу коробки.

​— Як саме?

​— Так, наче ви мене справді чуєте.

​Його обличчя невловимо змінилося. Тінь болю промайнула в темних очах так швидко, що я ледь встигла її зафіксувати.

Влучила. Добре.

Ні. Зовсім не добре. Мені від цього не стало легше.

​Я розвернулася і пішла до виходу з архіву.

Мартіна чекала біля самих сходів. Вона мала занадто невинний вигляд для людини, яка щойно підслуховувала.

​— Труба? — саркастично запитала я.

​— Уявляєш, не знайшла, — не змигнувши оком, відповіла вона.

​— Як дивно.

​Її уважний погляд ковзнув до коробки в моїх руках, а потім перемістився за мою спину, на Ніколаса.

— Щось сталося?

​— Рада директорів радісно додала новий пункт про мій психологічний файл. Головний доповідач — Ніколас Аранда.

​Мартіна повільно стягнула з носа свої зелені окуляри.

— О.

​— Ваше «о» сьогодні має всі шанси померти страшною смертю разом із моїм телефоном.

​— Зрозуміло. Змовкаю.

​Ніколас, що зупинився за моїм плечем, рівно заговорив:

— Я не ініціював цього розгляду, Мартіно.

​Я різко крутнулася до нього.

— Ви щойно відповіли за мене.

​Він завмер, ніби натрапив на стіну.

— Що?

​— Мартіна зараз запитала не вас.

​— Вона запитала нас обох.

​— Ні, Арандо. Вона дивилася виключно на мене.

​Мартіна промовчала, мудро вирішивши злитися з інтер'єром.

Ніколас повільно, глибоко вдихнув, опановуючи себе.

— Так. Вибачте. Моя помилка.

​Слова абсолютно правильні. Реакція ідеально правильна. Усе правильне.

Мене просто нудило від цього правильного.

​— Я хочу в бібліотеку, — сказала я, перехоплюючи коробку зручніше.

​— Бібліотека на другому поверсі, — тихо озвалася Мартіна. — Але, Валеріє, краще вам туди зараз не йти. Раджу їхати додому.

​Я насупилася.

— Чому це?

​Тієї ж секунди десь над дахом будівлі глухо, але потужно вдарив грім. Так близько, що люмінесцентна лампа в коридорі нервово кліпнула.

Мартіна мовчки вказала пальцем на високе вікно в кінці холу.

— Бо місто зараз трохи тоне.

​Я повернула голову і вперше за цей вечір помітила дощ. Він не просто йшов — він з люттю бив у скло важкими, суцільними косими лініями, змиваючи обриси вечірнього Мадрида.

​— Моя машина? — запитала я.

​Ніколас уже швидко гортав щось у телефоні.

— Північний міст повністю перекритий через підтоплення. Затори паралізували центр.

​— Я не питала вашої думки, — огризнулася я.

​— А я просто повідомив вас про об'єктивну загрозу. Без висновків.

​Я мала б розлютитися на нього. Справді мала б. Але він сказав це настільки рівно, настільки вивірено й обережно, що моя злість просто спіткнулася на рівному місці.

Нестерпний чоловік.

​— І скільки нам тут стирчати?

​— Мінімум дві години, поки не розчистять об'їзні шляхи, — констатував він.

​— Просто чудово.

​Світло під стелею блимнуло ще раз. Тривожно і жалібно.

І повністю згасло.

​Коридор миттєво поринув у густу, непроглядну темряву.

Десь унизу, на першому поверсі, хтось із охорони голосно вилаявся.

Мартіна поруч важко зітхнула:

— Автоматичний генератор має ввімкнутися за хвилину. Стійте на місцях.