Розділ 13. Перед радою

Валеріяя

​«Не перетворюй свою любов до Валерії на клітку».

​Я перечитала цей рядок тричі. Потім ще раз, ніби від постійного повторення він мав змінити своє значення. Стати менш точним. Менш болючим.

Не став.

​Аркуш паперу лежав переді мною на масивному столі в архіві. Тонкий. Пожовклий. Списаний маминим почерком.

А мені здавалося, що він зараз важить більше за весь батьків багатомільйонний заповіт.

​— Вона це написала саме йому, — тихо сказала я в порожнечу.

​Ніколас стояв навпроти. Не поруч, не вторгаючись у мій простір. Добре. Між нами був залізний стіл. Картонна коробка. Старий диктофон. І мамин голос, який досі незримо стояв у прохолодному повітрі підвалу.

​— Так, Ернесто, — коротко відповів він.

​Я нервово, надтріснуто засміялася.

— І він його прочитав.

Я вказала тремтячим пальцем на відкритий конверт.

— Бачив ці слова. Знав її прохання. Тримав цей самий папір у своїх руках.

Я ще раз опустила очі на останній рядок.

— І все одно... все одно він зробив зі мною саме те, що зробив.

​Ніколас мовчав.

Десь далеко, за рядами металевих стелажів, Мартіна дуже переконливо і гучно шукала абсолютно неіснуючу вентиляційну трубу. Зрадниця.

​— Мама буквально написала йому інструкцію, Ніколасе, — з гіркотою продовжила я. — Просту. Зрозумілу. Одне-єдине речення.

Я підняла на нього важкий погляд.

— Не роби з любові клітку.

​Ніколас не відвів очей.

— Деякі люди можуть читати найправильніші слова на світі, розуміти їх, і все одно продовжувати робити навпаки.

​Я довго дивилася на його непроникне обличчя, намагаючись зрозуміти підтекст.

— Ви зараз говорите про мого батька?

​Повисла коротка, гостра як бритва пауза.

— І про себе також, — глухо визнав він.

​Чорт. Тільки не треба так.

Я ще не встигла до кінця зібрати свою злість на нього. Вона лежала десь зовсім поруч, підготовлена, як зброя. Але він знову, одним реченням зробив те, що ламало мені всю просту і зрозумілу схему захисту.

Він не став виправдовуватися. Не почав доводити: «Я не Ернесто, я діяв інакше». Не намагався зробити себе кращим у моїх очах.

Він просто визнав свою провину. Голо і прямо.

Ненавиджу чесність. Вона вкрай невигідна для повноцінних сварок.

​Я обережно, наче він міг розсипатися від мого дотику, склала лист утричі.

— Я покажу цей аркуш завтра на раді директорів.

​— Ні.

Відповідь пролунала миттєво. Рефлекторно.

​Я повільно, з викликом підняла голову.

— Перепрошую? Що ви щойно сказали?

​Ніколас завмер. Його щелепа на мить жорстко напружилася. Він почув власний тон. Зрозумів помилку. Добре.

— Не так, — виправився він, знижуючи голос.

​— А вже сказали.

​— Валеріє…

​— Ні, Арандо. Продовжуйте. Мені дуже подобається, коли ви за звичкою починаєте спілкування з наказу, а тільки потім згадуєте, що ми нібито вчимося нових правил.

​На його обличчі промайнуло щось глибоко втомлене, майже людське.

— Якщо ви принесете і покажете цей лист раді зараз, вони обов'язково використають його проти вас.

​— Лист моєї матері?!

​— Так.

​Я істерично засміялася.

— Як саме? Вони що, подадуть на неї в суд за порушення корпоративної етики?

​— Вони скажуть, що ви підміняєте реальну управлінську відповідальність сімейною драмою.

​Ці слова вдарили мене неприємно. Під дих.

Бо я вже чула цей тон. Прямо зараз, у власній голові. І він звучав скрипучим голосом Крістіана, голови ради.

​— Ще, — вимогливо кинула я. — Що ще вони скажуть?

​Ніколас подивився на мене уважніше, оцінюючи мою готовність слухати.

— Вони скажуть, що це надмірно емоційно. Що це ознака нестабільності.

​— Звісно. Класика.

​— Вони скажуть, що цей лист не має абсолютно ніякої юридичної сили щодо фонду чи заповіту.

​— Він і не має. Це приватний лист.

​— Вони наголосять, що Лусія писала його багато років тому, до конкретної ситуації з вашим вихованням, а не як вказівку до управління багатомільйонними активами сьогодні.

​Я до болю стиснула пальці в кулаки.

— І? Який фінал?

​— І вони спробують звести все до того, що Валерія Сорія принесла мамин лист тільки тому, що в неї немає жодних реальних, фахових аргументів по роботі фонду.

​Тиша в підвалі стала дзвінкою.

Я дивилася на нього і всією душею ненавиділа те, що він мав рацію. Абсолютну, цинічну рацію.

​— Тобто ви мені забороняєте його показувати? — глухо запитала я.

​— Ні. Не забороняю.

​— Звучало дуже схоже на заборону.

​— Я просто пояснюю вам механіку того, як саме вони знецінять річ, яка для вас є глибоко особистою і важливою.

​Цього разу це прозвучало інакше. Не м'якше. Не добріше. Просто чесніше. Без спроб маніпулювати.

Я опустила погляд на пожовклий папір, який ховала під долонею.

— Тоді що мені робити?

​Ніколас мовчав. Не давав готового рецепта.

Я підняла очі на нього.

— Не вирішуйте за мене. Просто підготуйте мене до них.

​Він ледь помітно завмер. На якусь мікросекунду. Але я побачила, як змінився його погляд.

— Добре, — сказав він.

​Одне слово. І цього разу воно прозвучало нормально. Майже по-людськи.

​Я потягнулася і взяла чистий аркуш паперу з краю архівного столу.

— Вони постійно вимагають стабільності.

​— Так. Це їхній головний критерій.

​— Тоді я змушу їх чітко, під протокол сказати, що саме означає це слово в контексті нашої роботи.

​Ніколас з цікавістю нахилив голову.

— Поясніть свою думку.

​— Ні.

Я рішуче простягнула йому свою кулькову ручку.

— Ви будете мене питати.

​— Питати як рада директорів?

​— Саме так. З усією їхньою цинічністю.

​— Ви впевнені, що готові до цього зараз?

​— Ні. Абсолютно не впевнена.

​— Добре. Почнемо.

​Я роздратовано закотила очі.

— Тільки не треба так відверто насолоджуватися процесом, Арандо.