Розділ 12. Голос Лусії

Валерія

​— Почерком твоєї матері.

​Мартіна вимовила це тихо, але слова прозвучали так, ніби поруч вибухнув снаряд.

Я раптом перестала чути прохолодний коридор. Перестала чути відлуння кроків. Глухі голоси за важкими дубовими дверима зали ради. Перестала чути навіть власне, судомне дихання.

​— Повтори, — прохрипіла я.

​— Ми знайшли картонну коробку, — повільно повторила Мартіна. — В архіві фонду. На кришці написано твоє ім'я. «Валерія». Це стовідсотково почерк Лусії.

​Я притиснула телефон до вуха так сильно, що пластик боляче врізався в шкіру. Наче тільки так могла втримати ці слова в реальності, не дати їм розчинитися.

— Не відкривайте її.

​— Я й не збиралася цього робити.

​— Ніхто. Чуєте мене?

​— Валеріє…

​— Мартіно, — мій голос раптом став абсолютно чужим. Рівним. Занадто, лякаюче сталевим. — Ніхто не сміє відкривати цю коробку без мене.

​Пауза.

— Добре. Я чекаю на тебе.

​Я завершила виклик.

Довго дивилася на чорний екран телефону. Потім перевела погляд на власні пальці, що стискали його. Порожні. Без платинової каблучки. Без холодного металу, який визначав моє місце.

І раптом мене накрила думка, від якої защемило серце: мама вивела моє ім'я на тому картоні тоді, коли я ще навіть гадки не мала, як гірко і скандально воно звучатиме в чужих вироках та таємних файлах.

​— Валеріє.

​Я рвучко підняла голову. Ніколас стояв за кілька кроків від мене. Двері зали ради за його спиною були ледь прочинені.

Значить, він вийшов слідом за мною. Значить, чув частину розмови. Звісно. Він завжди поруч, коли я втрачаю рівновагу.

​— Не зараз, Арандо, — я виставила руку, захищаючи свій простір.

​Він миттєво зупинився.

— Це щодо фонду?

​— Так.

​— Знайшли Сару?

​— Ні.

​Я побачила, як лінія його напружених плечей ледь-ледь, на міліметр опустилася. Він видихнув. Я це помітила, хоча відчайдушно не хотіла цього бачити.

— Тоді що сталося? — тихо запитав він.

​Я сховала телефон у сумку. Руки тремтіли, і застібка піддалася не одразу.

— Знайшли коробку.

​— Яку ще коробку?

​— Мою. З моїм ім'ям.

​Ніколас мовчав. Його темний погляд раптом змінився. Він дивився на мене не так, як під прицілом преси. І зовсім не так, як крізь призму свого проклятого файлу. Цей погляд був тихішим. Глибшим. І від цього стало значно гірше, бо я не знала, як від нього захищатися.

​— Я зараз їду туди, — сказала я, відступаючи на крок.

​— Добре.

​Це слово вже не мало б нічого зі мною робити. Воно мало б відскакувати від моєї броні. Але воно вдарило. Бо він не сказав свого звичного: «Я поїду з вами». Він не сказав: «Вам не можна покидати раду прямо зараз». Не сказав: «Вашу відсутність використають проти вас».

Хоча я чудово це знала. Використають. Рада використає все. Кожне моє «ні», кожен мій крок, навіть мій порожній безіменний палець.

​— А як же засідання ради? — я сама запитала те, що мав би сказати він.

​Ніколас коротко подивився на напіввідчинені двері.

— Я залишуся тут.

​Я розгублено кліпнула.

— Що?

​— Я поясню їм, що засідання треба перенести.

​— Ви знову збираєтеся говорити замість мене?

​— Ні.

Він зробив паузу. Дуже коротку, зважуючи слова.

— Я просто скажу, що ви терміново вийшли через оперативні питання фонду. А якщо захочете, потім озвучите їм власну версію самі.

​Мені стало незручно. Під шкірою закололо, майже боляче.

— Ви не поїдете зі мною?

​— Ви вчора чітко просили більше не вирішувати за вас.

​— Я не просила вас залишатися тут і прикривати мою спину!

​— Це теж правда, — спокійно парирував він.

​Ніколас дивився прямо на мене. Абсолютно спокійно. І дуже, дуже втомлено.

— Ви хочете, щоб я поїхав з вами, Валеріє?

​Я відкрила рот. І одразу закрила.

Я не знала. Ось що було найгіршим, найганебнішим у цій ситуації. Я просто не знала.

Я відчайдушно хотіла впоратися сама. І водночас до жаху не хотіла зараз бути сама. Я хотіла, щоб Ніколас більше не мав наді мною жодної влади. І водночас якась зрадницька частина мене хотіла, щоб він просто був поруч.

Я ненавиділа складні речі. Особливо ті, що розривали мене зсередини.

​— Я хочу, щоб ви перестали приймати ці рішення за мене, — нарешті глухо сказала я.

​— Тоді прийміть його самі, — просто відповів він.

​Чорт.

Я важко ковтнула повітря.

— Зараз… я поїду сама.

​Він повільно кивнув. Жодного кроку в мій бік. Жодної образи на ідеальному обличчі.

— Добре.

​Я рушила коридором. Пройшла повз нього. На пів кроку.

І раптом зупинилася.

— Ніколасе.

​— Так?

​Я не стала обертатися. Говорити в порожнечу було значно легше.

— Якщо з'явиться хоч якась інформація по Сарі…

​— Я напишу вам першій, — миттєво відповів він, перебиваючи.

​Я міцно заплющила очі, вбираючи його голос.

— Добре.

​І пішла. Цього разу я не тікала від нього чи від ради. Я просто йшла туди, де на мене, під шаром пилу, чекало моє власне ім'я. Написане рукою моєї мами.

​Мартіна чекала на мене біля самих сходів, що вели в архів.

В одній руці вона тримала склянку з водою. Звісно.

​— Тільки не починайте, — попередила я ще з порога.

​Вона мовчки простягнула мені прозоре скло.

— Спочатку вода, Валеріє.

​Я дуже хотіла сперечатися. Справді хотіла влаштувати сцену. Але мої крижані пальці вже самі, рефлекторно потягнулися і взяли склянку. Вода була приємно холодною. Я зробила один ковток. Потім, після короткої паузи, другий.

​— Де вона? — мій голос звучав глухо.

​— Внизу.

​Мартіна не запитала: «Ти впевнена, що готова?». Не запропонувала: «Може, краще зачекаємо до завтра?». Вона не зробила зі мною абсолютно нічого з того, що так люблять робити люди, намагаючись тебе «захистити». Вона просто розвернулася і пішла попереду, показуючи шлях.