Розділ 11. Скандал

Валерія

​Телефон я сховала глибоко під подушку.

Це допомогло. Приблизно на сорок секунд.

Потім він знову завібрував, глухо і вимогливо.

​Я лежала на холодній підлозі біля ліжка, обхопивши коліна руками, і порожнім поглядом дивилася на ідеальну білу наволочку, під якою ховався мій персональний кошмар.

Телефон завібрував ще раз. Довше.

— Просто помри, — прошепотіла я йому.

​Він не помер. Третя вібрація віщувала катастрофу.

Я повільно простягнула руку. І зупинилася на півдорозі.

Ні. Досить.

Я вже бачила ці прокляті заголовки. Я пам'ятала кожну літеру.

НЕСТАБІЛЬНА?

ФАЛЬШИВІ ЗАРУЧИНИ?

СОРІЯ ЗНОВУ ЗРИВАЄТЬСЯ.

​Найбільше, до нудоти, мені подобалося слово «знову». Універсальна, безжальна зброя. Можна навіть не пояснювати читачам, що саме жахливого я зробила раніше. Просто напишіть «знову», і їхня колективна фантазія сама домалює мені образ істерички.

​Телефон завібрував укотре. Я здалася і різко витягла його з-під подушки.

Екран світився цифрами, від яких ставало млосно.

Сто дев'яносто два нові повідомлення в месенджерах.

Сорок три пропущені виклики. Більшість — з незнайомих або пресових номерів.

Два стривожені повідомлення від Мартіни.

І жодного, абсолютно жодного від Ніколаса.

​Я довго дивилася на чорний екран, відчуваючи дивний, ірраціональний щем у грудях. Це було дурне відчуття. Він же зовсім не зобов'язаний мені писати. Особливо після того, як я вчора привселюдно, перед камерами таблоїдів повернула йому його дорогущу каблучку, зруйнувавши всю його репутаційну стратегію.

Можливо, він просто зараз сидить у своєму ідеальному, стерильному кабінеті й методично складає новий пункт до мого файлу.

«Об'єкт демонструє гостру схильність публічно псувати ретельно сплановану репутаційну стратегію».

А на полях, своїм рівним, ідеальним почерком додає:

«Не давати їй до рук каблучки. Ніколи».

​Я хрипко, невесело засміялася. Телефон вислизнув із моїх ослаблих пальців і глухо впав на товстий ворс килима.

І тієї ж миті я перестала сміятися.

Ось воно. Саме це тепер було для мене найгіршим, найстрашнішим у всій цій ситуації.

Я більше не знала, де закінчуюся я сама. І де починається прочитана ним інструкція з мого використання.

​Я вчора жартувала на сходах, бо мені справді було смішно? Чи тому, що мій мозок панікував і вмикав захист, як і було прописано в папці?

Я вийшла з його кабінету першою, бо сама так захотіла? Чи тому, що мій «ключовий поведінковий патерн» наказав мені втекти до того, як мене відкинуть?

Я повернула йому каблучку біля фонду, бо фізично не могла терпіти її на своїй руці? Чи просто для того, щоб зробити йому боляче у відповідь?

Клара мала рацію. Ненавиджу, коли вона має рацію.

​Я сильніше притягнула коліна до грудей, намагаючись стати непомітною.

Мій порожній безіменний палець безвільно лежав на коліні. Звичайний. Без червоного сліду від металу. Без діамантового доказу моєї належності.

А мені все одно, до скреготу в зубах, хотілося його потерти, наче фантомну рану.

​— Ти сидиш на підлозі, Валеріє.

Я різко підняла голову. Клара безшумно стояла у дверях спальні, ідеальна, як і завжди.

— Вітаю. Зір у вас просто прекрасний, — огризнулася я.

​— Можна зайти?

Я гірко, коротко засміялася.

— Ви теж?

​— Що «теж»?

​— Питаєте дозволу.

Клара легко сперлася плечем об одвірок.

— Я завжди стукала перед тим, як увійти до тебе.

​— Це неправда.

​— Добре. Останні два дні я завжди стукаю.

​— Ніколас Аранда явно заразний.

​— Я вже чула цю твою теорію.

Я втомлено опустила підборіддя на коліна.

— Заходьте вже.

​Клара тихо перетнула кімнату. Вона озирнулася на вільне крісло. Потім на застелене ліжко. А потім граціозно, попри вузьку сукню, опустилася на підлогу поруч зі мною.

Я повернула голову, не вірячи своїм очам.

— Ви зараз серйозно?

​— Що таке?

​— Ваша сукня коштує дорожче, ніж цей дизайнерський килим.

​— Я чудово це знаю, Валеріє.

​— І?

​— І цей килим свого часу обирав Ернесто.

Повисла коротка пауза.

— Тоді сидіть, — дозволила я.

​Клара ледь помітно, сумно усміхнулася куточками губ.

Ми довго сиділи мовчки. Це було дивно і незвично. Раніше будь-яка тиша між нами завжди перетворювалася на німе змагання. Хто перша не витримає і заговорить. Хто перша покаже свою слабкість чи емоцію.

Але сьогодні вранці мені було абсолютно байдуже на перемогу.

​— Ти вже бачила ранкові новини? — нарешті тихо запитала вона.

​— Ні.

​Клара кинула виразний погляд на мій телефон, що валявся на килимі.

— Звісно, не бачила.

​— Я просто читаю прогноз погоди на сьогодні, Кларо.

​— І що там обіцяють?

​— Рясні опади з громадського осуду.

​Вона тихо, з полегшенням видихнула.

Я миттєво повернула до неї голову.

— Ви зараз смієтеся з мене?

​— Ні.

​— Брехунка.

​— Можливо. Трохи.

​Я роздратовано застогнала і сховала обличчя в долонях.

— Припиніть негайно говорити короткими фразами, як він!

​Клара миттєво стала серйозною.

— Ти занадто багато про нього думаєш останніми днями.

​— Абсолютно ні.

​— Добре.

​Я різко прибрала руки від обличчя і звузила очі.

— Ви зараз робите це спеціально, щоб мене роздратувати?

​— Тільки частково.

​Нестерпна жінка. Я потягнулася, взяла свій телефон і перевернула його екраном донизу, щоб не бачити сповіщень.

— Знаєте, що в усій цій ситуації найгірше? — запитала я, дивлячись у стіну.

​— Що саме?

​— Я постійно відстежую власні реакції і думаю, чи не збігаються вони з тим чортовим файлом.

Клара мовчала, уважно слухаючи.

​— От зараз, — я розвела руками, — я сиджу на підлозі у своїй спальні. Можливо, там, у тій папці, є спеціальний пункт про це.