Розділ 10. Порожній палець

Валерія

​Каблучка пролежала в сумці всю ніч.

​Я знала про це кожної секунди, кожної довбаної хвилини, тому що прокидалася тричі й щоразу гарячково перевіряла екран телефона. Не її шукала — чекала хоч якоїсь звістки про Сару.

О другій дванадцять.

О четвертій.

О п'ятій сорок адіозна цифра на екрані змінилася на п'ять сорок сім.

​Нічого. Жодного прориву. Тільки одне сухе повідомлення від Ніколаса, надіслане посеред ночі: «Перевірка триває. Нової інформації немає. Я напишу, щойно буде».

Без лицемірного «спіть». Без заспокійливого «все під контролем». Без типового чоловічого «мої люди цим займаються, не турбуйся». Просто чисті факти. Саме так, як я вимагала.

​Я перечитала ці два рядки двічі, відчуваючи, як екран підсвічує темряву спальні. Потім повільно розстебнула блискавку сумки й залізла пальцями в маленьку внутрішню кишеню.

​Каблучка була там. Я дістала її й поклала на розкриту долоню. Бездоганно красива. Холодна. Ідеально мого розміру. Звісно, вона була мого розміру. Ніколас знав усе. Мій палець, мої реакції, мої втечі. Він вивчив, коли я захищаюся сарказмом, а коли мені до нудоти страшно. Він знав навіть те, у який саме момент потрібно зупинитися за кілька нестерпних сантиметрів від мого обличчя, затамувати подих і тихо запитати: «Можно?»

​Я з силою стиснула пальці в кулак, відчуваючи, як платинові грані боляче впилися в шкіру.

— Ти просто шматок золота, — прошепотіла я в порожнечу.

​Каблучка, звісно, мовчала. Хоч хтось у цьому проклятому домі не намагався навчити мене жити. Коли я розтиснула руку, на долоні залишився чіткий червоний слід — маленьке тавро від його діаманта. Я кинула її на приліжкову тумбочку, підвелася і пішла в душ.

​Коли через десять хвилин я повернулася, обмотана рушником, вона лежала там само, виблискуючи під променями ранкового сонця. Дурна, наївна частина мене, мабуть, таємно сподівалася, що за цей час рішення прийметься саме. Що золото розчиниться або зникне. Не зникло. Довелося мені.

​Я взяла платиновий обідок і безжально сховала його назад у глибину сумки. Не на палець. І щойно закрилася блискавка, моя ліва рука вперше за кілька днів здалася мені неприродно легкою. І абсолютно голою.

​Клара помітила це за сніданком. Не одразу — їй знадобилася секунда, щоб відіграти свій ідеальний світський етикет. Її погляд ковзнув по моїй порцеляновій чашці, зафіксував мою порожню ліву кисть, затримався там на мить, а потім повільно піднявся до мого обличчя.

​— Навіть не починайте, — попередила я, не даючи їй розгорнути нотацію.

​Вона витончено сіла навпроти, розправляючи серветку на колінах.

— Я мовчу, Валеріє.

​— Ваші очі зараз кричать, Кларо.

​— У мене вони завжди такі, коли я бачу твої чергові імпульсивні рішення.

​Я завмерла з ложкою в руці. Погляд став жорсткішим.

— Ні.

​Клара насупилася, збита з пантелику моїм тоном.

— Що «ні»?

​— Цю фразу про «завжди таке обличчя» вже вкрав і запатентував Ніколас. Придумайте щось своє.

​— Я не знала, що ви спілкуєтеся його цитатами.

​— Тепер знаєте.

​Я зробила великий ковток чорної кави. Шлунок миттєво зсудомило від болю. Знову натщесерце. Знову чистий еспресо замість нормальної їжі. Його секретний файл зараз, мабуть, світився б від задоволення — ще один підтверджений поведінковий патерн «скандальної Валерії».

​Я зі стукотом поставила чашку на блюдце. Клара, звісно, помітила моє тремтіння.

— Ти знову нічого не з'їла, — зауважила вона, відсуваючи тарілку з круасанами.

​— Боже мій.

​— Що?

​— Ви що, всі змовилися за моєю спиною?

​— З ким саме?

​— З Ніколасом. Він учора розіграв точнісінько таку саму сцену турботи в офісі.

​Вона здивовано підняла бездоганно вищипані брови.

— Ні. Ми не спілкуємося на тему твого раціону.

​— Підозріло швидке виправдання.

​— Валеріє, — Клара вирівняла спину і вказала очима на мою ліву руку. — Де каблучка?

​Я коротко, недобро засміялася.

— Ну нарешті. Я вже думала, ми гратимемо в мовчанку до вечора.

​Я рвучко розстебнула сумку, що висіла на спинці стільця, дістала темно-синю оксамитову коробочку і з глухим стукотом поклала її рівно посередині столу. Між нами. Клара навіть не ворухнулася, щоб торкнутися її.

​— Це через той файл батька? — тихо запитала вона.

​— А через що ще, по-вашому? Через погоду за вікном?

​— Через нього самого.

​Я підняла на неї важкий погляд, примружившись.

— У моєму теперішньому житті Ніколас Аранда і його клятий компромат — це майже одне й те саме.

​— Ні, — коротко і занадто впевнено відрізала мачуха.

​Цей її тон знання життя миттєво вивів мене з себе.

— Ви не читали того, що там написано, Кларо! Ви не бачили, як він мене препарував!

​Клара спокійно відсунула свою чашку з чаєм убік, спираючись ліктями на стіл.

— Мені не потрібно читати папери Ернесто. Файл — це просто мертвий папір, Валеріє. Сухі інструкції та звіти нишпорок.

​— Дуже глибока філософія. Дякую, полегшало.

​— А Ніколас — жива людина, — продовжила вона, повністю ігноруючи мій сарказм.

​— Це ще глибше. Скоро докопаємося до істини.

​— І живі люди, — Клара вп'ялася в мене пильним поглядом, — іноді роблять речі, яких немає і ніколи не було в їхніх прорахованих інструкціях бізнес-безпеки.

​Мої пальці, що лежали на краю столу, миттєво завмерли. Повітря в їдальні наче похололо.

— Ви зараз серйозно його захищаєте перед емною? Перед донькою вашого покійного чоловіка?

​— Ні. Я його не захищаю.

​— Звучить саме так. Наче ви його адвокат.

​— Я просто констатую, що він людина. А в моєму світі, повір, це далеко не завжди комплімент.

​Я відчула, як кутик рота зрадницьки сіпається вгору, але вчасно стримала посмішку. Тільки не показувати їй, що вона влучила.

— Він два роки поспіль, — мій голос став тихішим, — методично дописував примітки до мого досьє. Власноруч. Рядок за рядком.