Розділ 8. Поза сценарієм

Валерія

​«Можливо, ми самі показали йому, що вона знову попросила про допомогу.»

​Ця думка билася в черепі, як птах у зачинене вікно. Я перечитала службову примітку на екрані. Потім ще раз. Слова не змінювалися, літери не зникали.

​Просила не телефонувати за старою адресою.

Нижче.

Контакт втрачено.

​— Хто дзвонив? — мій голос прозвучав наче з чужого горла. Сухий. Мертвий.

​Мартіна не відповіла одразу. Вона дивилася на клавіатуру так, ніби бачила її вперше.

— Координатор.

​— Ім'я, Мартіно.

​— Валеріє…

​— Ім'я!

​Ніколас позаду мене ледь чутно поворухнувся біля стіни, його взуття скрипнуло по підлозі.

Я різко повернула голову в його бік.

— Не треба.

​Він завмер.

— Я ще нічого не сказав.

​— Але вже збиралися.

​— Так.

​Чесно. До болю нестерпно.

Я знову подивилася на жінку в зелених окулярах.

— Хто це зробив?

​— Інес, — тихо видихнула Мартіна.

​— Вона тут?

​— Сьогодні ні. У неї вихідний.

​— Давайте її телефон.

​Мартіна насупилася, між бровами залягла глибока зморшка.

— Навіщо?

​— Я хочу прямо зараз запитати її, що сталося.

​— Зараз? Валеріє, минуло сім тижнів.

​— Саме тому!

Я відсунула від себе її ноутбук. Надто різко, пластик неприємно брязнув об стіл.

— Сім довбаних тижнів ви називали це «контакт втрачено». А тут, у вашій же базі, чорним по білому написано, що жінка благала не дзвонити!

​Мартіна повільно зняла окуляри. Потерла перенісся. І раптом у цьому тьмяному світлі кабінету вона постаріла років на десять.

— Координатор не побачила цієї примітки, Валеріє.

​Я завмерла, відчуваючи, як пульс б'є у скроні.

— Що?

​— Вона була прихована в додатковому полі бази даних. У старій версії нашої системи.

​Я засміялася. Тихо, істерично. У грудях стало нестерпно тісно.

— Чудово.

​Ніхто в кабінеті не вимовив ні звуку.

— Тобто жінка, яку били, прямим текстом сказала вам: не дзвоніть, він усе перевіряє. — Мій вказівний палець ліг на екран. — Ми це слухняно записали. Потім сховали в неправильне віконце через кривий інтерфейс. І просто подзвонили.

​Мартіна з силою стиснула бліді губи.

— Так.

​Одне слово. Без виправдань. Без спроб захиститися бюджетами чи протоколами.

Чорт. Злитися на абсолютну, голу чесність було значно важче. Але я вміла.

​— Ця ваша Інес знала про загрозу?

​— Ні.

​— А Сара знала різницю між вашими полями в системі?

​Мартіна мовчала, опустивши погляд.

Я підняла очі на неї.

— Для неї було важливо, в якому саме інтерфейсі ви залишили цю примітку перед тим, як здати її чоловікові?

​— Ні.

​— От і все.

​Я рвучко встала. Стілець зі скреготом від'їхав назад. Ніколас теж миттєво підвівся, відклеївшись від стіни. Пружинистий, готовий до дій.

Я кинула на нього лютий погляд. Він зупинився.

— Сидіть.

​— Я вже стою.

​— Тоді стійте мовчки.

​— Добре.

​Мартіна розгублено переводила погляд між нами.

— Ви завжди так спілкуєтеся?

​— Ні, — відрізала я.

​— Так, — одночасно зі мною відповів Ніколас.

​Я круто повернула до нього голову.

— Серйозно, Арандо?

​— Ви вранці самі просили про чесність.

​— Тільки не сьогодні.

​Кутик його рота ледь помітно сіпнувся. Це був абсолютно неправильний час. Найгірший з можливих. І все одно десь глибоко всередині мені захотілося усміхнутися йому у відповідь. Від цього я розлютилася ще сильніше. На саму себе.

​— Треба знайти Сару, — жорстко сказала я, повертаючись до столу.

​— Так, — погодилася Мартіна.

​— І я маю на увазі «знайти», а не просто передати інформацію якомусь юристу.

​— Так.

​— І не записати ще одну безглузду примітку у ваш ідеальний файл!

​— Валеріє.

​— Що?!

​— Я вже сказала «так».

​Я замовкла, збивши дихання.

Чорт.

— Добре.

​Мартіна знову надягла свої зелені окуляри.

— Я викличу Інес. Вона приїде десь за годину.

​— Я чекатиму її тут.

​— Ти не можеш, — м'яко сказала координаторка. — У тебе вечір.

​Я насупилася, не розуміючи.

— Який ще вечір?

​Ніколас повільно, дуже повільно перевів на мене погляд.

Погано. Я знала цей погляд.

​— Ні, — сказала я, задкуючи на крок.

​— Ви ще навіть не знаєте, про що йдеться, — спокійно зауважив він.

​— Зате я вже чудово знаю ваше обличчя.

​— Благодійний прийом ради директорів фонду.

​Я заплющила очі і стиснула перенісся.

— Ніколасе.

​— Валеріє.

​— Я всією душею ненавиджу ваш проклятий календар.

​— Повірте, це почуття абсолютно взаємне.

​— Календар мене ненавидить?

​— Очевидно.

​Мартіна за столом не витримала і тихо пирснула.

Я розплющила очі і вперила в неї вбивчий погляд.

— Навіть не думайте його підтримувати.

​— Я зараз підтримую виключно свою нервову систему, — підняла руки вона.

​— Сьогодні я нікуди не поїду, — я повернулася до Ніколаса. — Я залишуся тут.

​— Ні.

​Ось воно. Миттєво. Рубає, як сокирою.

Я випросталася, відчуваючи, як адреналін знову б'є по венах.

— Повторіть.

​Його щелепа напружилася. Зависла пауза. Маленька, але вона змінила все.

— Сьогодні ввечері вашу відсутність використають проти вас, — відповів він.

​— Це зовсім не те, що ви сказали секунду тому, Ніколасе.

​— Я знаю.

​— Ви сказали пряме «ні».

​— Так.

​— Моєму рішенню.

​— Так.

​Я стояла і мовчки чекала, схрестивши руки на грудях.

Ніколас важко видихнув, визнаючи поразку в цьому раунді.

— Погано, — сказав він.

​— Дуже погано.

​— Тоді скажу інакше. — Він відійшов від стіни і наблизився до столу. Зупинився рівно навпроти мене. — Якщо ви сьогодні залишитеся тут, опозиційні члени ради отримають у свої руки ще один залізобетонний аргумент, що ви нестабільна і не виконуєте своїх публічних зобов'язань.