Розділ 7. Спочатку вода

Валерія

​Цифри виявилися значно простішими за двері.

​Сто вісімдесят дві жінки. Сорок сім із маленькими дітьми. Сорок одна відмова через брак місць. Двадцять сім повернень назад, у пекло. Дев'ять повторних звернень.

Я могла відтарабанити цю статистику напам'ять, навіть якби мене розбудили посеред ночі. Голі факти стали моїм щитом. Але коли чорний автомобіль плавно загальмував біля будівлі фонду, мій щит раптом тріснув.

​Я залишилася сидіти на шкіряному сидінні. Не рухалася. Ніколас поруч теж нічого не сказав. Не підганяв. Не дивився на годинник. Добре.

​Минуло секунд десять. Може, двадцять. Я вперто дивилася крізь затемнене скло.

Світлий, абсолютно звичайний триповерховий будинок. На фасаді — жодної ліпнини чи претензії на розкіш. Біля входу — маленька, непомітна табличка.

Fundación Lucía Soria.

І трохи нижче, дрібнішим шрифтом:

Volver a Empezar. Почати знову.

​— Я думала, він значно більший, — мій голос прозвучав глухо.

​— Хто?

​Я повернула голову до нього.

— Фонд.

​— Це лише будівля, Валеріє. Головний офіс.

​— Дякую за уточнення.

​— Будь ласка.

​Я знову перевела погляд на вулицю. Ні масивних античних колон. Ні ряду елітних чорних машин біля входу. Ні метушливих людей у дорогих костюмах. Звичайна жінка в потертих джинсах саме притримувала вхідні двері ногою, поки маленький хлопчик вперто тягнув усередину важкий рюкзак у формі динозавра.

​— Я уявляла собі все це зовсім інакше, — зізналася я, не відриваючи погляду від динозавра.

​— Як саме?

​— Скло.

​— Чому скло?

​— Не знаю.

​Він мовчав, очікуючи продовження. Ненавиджу, коли він так робить. Ця його здатність витягувати з мене слова просто своєю мовчазною присутністю колись мене доконає.

— Панорамні вікна, — зрештою здалася я. — Холодна, ідеальна рецепція. Білі шкіряні дивани, на які страшно сідати, щоб не забруднити. Кава за десять євро. Усе, що зазвичай оточувало Ернесто.

​— Кава тут безкоштовна.

​Я скосила на нього очі.

— Уже краще.

​Кутик його рота ледь-ледь, майже примарно сіпнувся. Я це помітила. Звісно. Я вже почала збирати ці його мікрореакції, як навіжена.

— Ви часто тут бували? — запитала я, відчуваючи дивний свербіж цікавості.

​— Так.

​— Наскільки часто?

​— Достатньо.

​Я міцно заплющила очі й відкинула голову на підголівник.

— Боже.

​— Що знову не так?

​— Це ваше улюблене слово.

​— Яке?

​— «Достатньо». Ви завжди ховаєтеся за ним, коли не хочете говорити правду.

​Ніколас замовк. Здається, він і сам це зрозумів. Файл. Архів моєї матері. Секрет про фонд, який він досі від мене ховав. Усе це ідеально вписувалося в його зручне «достатньо».

Я підхопила свою сумку, відчуваючи, як злість знову повертає мені контроль над тілом.

— Просто забудьте.

​— Не можу, — раптом відповів він.

​Моя рука завмерла на ручці дверцят.

— Що?

​— Ви вчора вимагали від мене чесності.

​— І?

​— І я справді дуже часто тут бував.

​Мої пальці до побіління стиснули шкіряний ремінець сумки. Здогадка виникла миттєво, обпікаючи горло.

— З батьком?

​— Іноді.

​— З мамою?

Питання вирвалося само собою. Раніше, ніж я встигла прикусити язика.

​Ніколас завмер. Ледь помітно, але я вже навчилася читати мову його тіла.

— Ні, — тихо сказав він.

​Я відвернулася, відчуваючи себе ідіоткою. Дурна. Звісно ні. Коли мама померла, йому було… Я навіть не хотіла рахувати цю різницю в часі.

— Валеріє.

​— Не треба, Арандо.

​— Добре.

​Він відчинив свої дверцята і вийшов на вулицю. Не обійшов машину, щоб відчинити мої. Не простягнув руку галантно, як зробив би на камери. Він просто зупинився на тротуарі й чекав.

Я могла б залишитися. Могла б просто зараз сказати водієві рушати геть. Відстань до дверей була мінімальною, і це лякало.

​Я відкрила дверцята сама і вийшла у прохолодне ранкове повітря.

​Усередині будівлі пахло чимось до болю знайомим і домашнім. Ромашковим чаєм і дешевим вівсяним печивом. Це було настільки недоречно для «великого фонду Сорія», що я зупинилася просто посеред коридору.

​— Що таке? — тихо запитав Ніколас, який ішов на півкроку позаду.

​— Нічого.

​— Ви знову…

​— Не аналізуйте мої зупинки.

​— Я й не збирався.

​— Брехун.

​За невеликим, заваленим паперами столом сиділа жінка. Коротке, асиметрично підстрижене темне волосся. Окуляри в яскравій зеленій оправі з'їхали на ніс. Телефон був незграбно притиснутий плечем до вуха, звільняючи руки для того, щоб вона могла швидко друкувати на клавіатурі. Перед нею лежали три розкриті теки й надкушене яблуко.

​— Ні, Мігелю, — роздратовано говорила вона в слухавку. — Якщо машина стоїть перед складом, це абсолютно не означає, що сам склад раптом кудись переїхав. Це означає, що ти знову припаркувався як ідіот і перекрив зону розвантаження. Віджени фургон, бо я тебе звільню.

​Я здивовано кліпнула. Ніколас поруч тихо видихнув, ніби змирився з неминучим.

Жінка нарешті підняла голову. Спочатку побачила його.

— О.

​Потім її погляд ковзнув на мене. Окуляри поповзли ще нижче.

— О-о-о.

​— Навіть не починайте, Мартіно, — з ноткою втоми попередив Ніколас.

​Вона натиснула відбій на телефоні й кинула його на стіл.

— Я ще навіть не відкрила рот.

​— Саме тому я превентивно прошу вас його не відкривати.

​Мартіна зняла свої дурні зелені окуляри. Подивилася на мене. Я чекала, що її погляд миттєво впаде на платинову каблучку — так робили абсолютно всі в оточенні батька. Але вона глянула на мої руки лише на якусь мікросекунду, скоріше з професійної звички все фіксувати, а потім знову подивилася мені просто в очі.