Розділ 6. Правила

Валеріяя

​Ніколас приховував щось іще.

​Ця думка пульсувала в скронях о другій ночі, коли я безглуздо витріщалася в темну стелю. Вона ж нагадала про себе о третій сімнадцять, змусивши мене перевернутися на інший бік і збити ковдру в тугий вузол. О четвертій ранку я здалася і вирішила, що людина цілком здатна функціонувати без сну — просто на чистому адреналіні.

А о шостій, дивлячись на свої синці під очима в дзеркалі ванної, зрозуміла, що помилялася.

​О дев'ятій десять я штовхнула скляні двері кабінету Ніколаса. В одній руці — великий паперовий стакан із подвійним еспресо, у голові — глуха ненависть і твердий намір не ставити зайвих запитань.

​— Ви запізнилися, — не піднімаючи голови від екрана ноутбука, кинув він.

​Я показово подивилася на годинник.

— Рівно дев'ять десять, Арандо.

​— Саме тому.

​— Ми так домовилися вчора.

​— Це ви поставили умову.

​— А ви з нею погодилися.

​Ніколас нарешті відірвав погляд від монітора і подивився на мене.

— Так.

​Я криво всміхнулася, відчуваючи, як від кофеїну натщесерце трохи тремтять пальці.

— Ваша перша правильна відповідь за цей ранок.

​— Ви перебуваєте в моєму кабінеті лише сорок секунд.

​— Для вас це вже гарний результат.

​Я підійшла ближче і зі стукотом поставила свій стаканчик на його ідеально чистий стіл. Його погляд миттєво ковзнув по картону, потім затримався на моєму обличчі.

​— Ви сьогодні не снідали.

​Я завмерла. Дуже повільно прибрала руку від столу.

— Звідки ви знаєте?

​Ніколас теж зупинився. На якусь мікроскопічну частку секунди його пальці завмерли над клавіатурою. Ага. Попався.

​— Ви п'єте чорну каву натщесерце тільки тоді, коли не спали всю ніч.

​Усередині мене ніби розлився рідкий азот.

— Це теж із файлу? — мій голос прозвучав небезпечно тихо.

​Пауза. Його проклята, розрахована до мілісекунди пауза. Ненавиджу.

— Так.

​З грудей вирвався короткий, сухий смішок.

— Просто чудово. — Я знову схопила свою каву. — Тоді, думаю, ми можемо закінчувати цю нараду. Мені тут нічого робити.

​— Валеріє.

​— Що?!

​— Я відповів чесно.

​— Хочете медаль за чесність?

​— Ні.

​— Шкода. Могли б вписати її у свою ідеальну репутаційну стратегію.

​Я круто розвернулася і попрямувала до дверей. Фізичний вихід із простору. Втеча.

Чорт.

Я загальмувала, коли пальці вже стиснули холодну металеву ручку. Міцно заплющила очі.

Ні. Я тікаю не через його дурний файл. Я тікаю через себе. Через те, що мені до нудоти некомфортно від усвідомлення: він знає мої звички краще, ніж я сама.

​Повільно, змушуючи себе дихати, я обернулася.

Ніколас сидів нерухомо. Не зупиняв мене. Не кидав услід своїх владних команд. Звісно. Там, у його теках, напевно, так і написано великим жирним шрифтом: «Якщо об'єкт панікує і злиться — дати час».

​— Ненавиджу вас, — чітко артикулюючи кожне слово, сказала я.

​— Знаю.

​— Не кажіть мені «знаю»!

​— Добре.

​— І ваше «добре» теж засуньте куди подалі.

​Він промовчав, приймаючи удар. Я відпустила ручку дверей і на дерев'яних ногах повернулася до столу. Відсунула стілець і сіла. Нарочито повільно. Спеціально, щоб показати: я залишаюся не тому, що він так хоче, а тому, що сама так вирішила.

​Ніколас мовчки спостерігав за моєю внутрішньою боротьбою.

— Що? — огризнулася я.

​— Нічого.

​— У вас зараз таке обличчя...

​— Воно в мене завжди таке.

​Я до болю стиснула губи. Він зробив це навмисно. Точно використав нашу вчорашню фразу з машини.

— Ви почали жартувати набагато частіше, Арандо.

​— Можливо.

​— Це якось пов'язано з нашими фальшивими заручинами?

​— Ні.

​— Тоді це через мене?

​Ніколас подивився мені прямо в очі, без жодних бар'єрів. Я миттєво пошкодувала про своє запитання. Повітря в кабінеті раптом стало занадто щільним.

​— У нас критично мало часу, — сказав він, легко уникаючи відповіді.

​Ну звісно.

Я фиркнула, ховаючи свій дискомфорт за сарказмом.

— Боягуз.

​Його ліва брова ледь помітно піднялася вгору.

— Почнемо працювати?

​— Починайте. Ви ж тут головний режисер.

​Тільки зараз я помітила, що на столі перед ним лежала не одна папка. Їх було три. Я недовірливо перевела погляд з них на Ніколаса.

— Ні.

​— Ви ще навіть не знаєте, що всередині.

​— Саме тому й кажу «ні».

​Він спокійним, розміреним рухом підсунув першу папку ближче до мене.

— Засідання юридичного комітету фонду.

​— Сьогодні?

​— Через сорок хвилин.

​Я завмерла, ледь не перекинувши каву.

— Ви зараз серйозно?

​— Так.

​— І ви повідомляєте мені про це за сорок хвилин до початку?!

​— Офіційний лист-запрошення від них надійшов уночі.

​— Ви могли мені написати!

​Ніколас замовк. Я вп'ялася в нього поглядом, чекаючи пояснень.

— Так. Міг, — нарешті погодився він.

​— Тоді чому не написали?

​— Було занадто пізно.

​Я не витримала і нервово засміялася.

— Арандо, ви регулярно надсилаєте мені повідомлення о п'ятій сорок ранку!

​— Це вже ранок.

​— Для нормальних людей — це глибока ніч!

​— Валеріє.

​— Що?!

​— Я вирішив, що ви не спали.

​Моє серце зробило якийсь дивний, рваний рух у грудях. Ні. Це зовсім не мило. Це знову його проклятий контроль і знання з файлу.

— І що з того? — мій голос став колючим.

​— І я не хотів давати вам посеред ночі ще одну причину для стресу і безсоння.

​Я опустила очі, безглуздо крутячи картонний стаканчик у вологих долонях.

— Це ви так вирішили за мене.

​Ніколас помітно стиснув щелепу.