Розділл 5. Стабільна

Валерія

​— Ти навіть не знаєш, що саме залишила тобі мати.

​Я дивилася на Клару. Жоден м'яз на її обличчі не здригнувся, але в повітрі повисла важка, густа тиша. Я перевела погляд на великий портрет Лусії Сорія. На її застиглу, ідеальну усмішку. Потім знову на мачуху.

​— Фонд.

​— Не тільки.

​Два слова. Абсолютно прості. Але в цьому домі прості слова останні кілька днів чомусь завжди закінчувалися локальною катастрофою.

Я засміялася. Тихо, майже видихом, бо на повноцінний сміх забракло кисню.

— Звісно.

​Клара насупилася, між її ідеальними бровами залягла зморшка.

— Що?

​— Нічого. — Я вказала рукою на Ніколаса, який мовчки стояв трохи віддалік. — У нього є таємний файл на мене. — Перевела палець на неї. — У вас — якісь містичні таємниці. — Потім кивнула на мамин портрет. — У мертвого батька — заповіт із капканом. — Я безсило опустила руку. — Може, під цим будинком є ще якийсь секретний бункер із моїми дитячими медичними аналізами, про які я маю дізнатися саме сьогодні?

​Ніколас ледь помітно стиснув щелепу. Клара зблідла. Зовсім трохи, на якусь частку тону, але я це побачила.

— Це був жарт, — швидко додала я.

​Ніхто не усміхнувся. Чудово. Мої захисні реакції стають дедалі жалюгіднішими.

— Що саме залишила мама? — мій голос став пласким, позбавленим інтонацій.

​Клара мимоволі глянула на Ніколаса, ніби шукаючи дозволу.

Це була фатальна помилка. Моя злість, яка щойно почала вщухати, повернулася гарячою хвилею.

— Ні.

​Вони обоє подивилися на мене.

— Не дивіться на нього, Кларо, — різко сказала я. — Ви зараз говорите зі мною.

​Клара повільно, важко вдихнула, збираючись із думками.

— Після смерті Лусії залишилися її особисті документи.

​Я завмерла. У грудях щось неприємно стягнулося.

— Матеріали фонду?

— І її записи.

​Мої пальці вмить стали крижаними.

— Які ще записи?

​— Я не знаю всього.

​— Знову ці ваші «не знаю».

​— Це правда, Валеріє.

Вона замовкла. Я бачила, як їй важко дається кожне слово.

— Кларо. Не тягніть.

​— Листи.

​Це слово вдарило під дих.

Мама писала листи.

Яка дурна, банальна думка. Усі люди пишуть листи, принаймні раніше писали. Але мама… Я навіть не знала, як виглядає її почерк. Я не пам'ятала тембру її голосу. Усе, що я мала — це збільшена фотографія в холі та пара сухих фактів. А тепер виявилося, що десь у цьому світі існують живі слова, виведені її власною рукою.

​— Де вони? — прошепотіла я.

​— Частину її особистого архіву після смерті забрав Ернесто.

​Я рвучко повернула голову до Ніколаса. Він стояв абсолютно нерухомо. Жодної емоції.

— Ви знали?

​— Про існування архіву — так.

​— Де він зараз?

​— Не знаю.

​Я нервово пирснула.

— Просто неймовірно. Арандо, ви сьогодні вже двічі чогось «не знаєте».

​— Тричі.

​Я кліпнула, збита з пантелику. Він що, справді щойно це сказав? Втупилася в його обличчя. Кутик рота не здригнувся. Ні. Він не жартував. Здається.

— Який прогрес, — пробурмотіла я.

​Клара стривожено переводила погляд між нами. Їй явно не подобалася наша динаміка. Відверто кажучи, мені вона теж здавалася хворою.

— Батько забрав усе? — знову звернулася я до мачухи.

​— Не знаю, — відповіла вона.

​— І ви теж, — я глянула на Ніколаса.

​— Так.

​— Просто чудово.

​Я пройшлася холом. Раз. Другий. Мої підбори глухо стукали по мармуру. Платинова каблучка самотньо лежала на столику під портретом мами. Ніколас жодного разу не глянув на неї.

Брехня. Глянув. Один раз. На коротку секунду, але я перехопила цей рух очей.

​— Гаразд, — я зупинилася. — Що саме формально залишила мені мама?

​Клара втомлено зітхнула.

— Формально?

​— А є неформально? Кларо, говоріть як є.

​— Фонд ніколи не належав родині Сорія.

​Я насупилася.

— Що ви маєте на увазі?

​— Fundación Lucía Soria — це абсолютно окрема, незалежна структура.

​— Я це знаю.

​— Повір, не схоже, що знаєш.

Влучила. Я до болю стиснула губи.

​Клара продовжила рівним тоном:

— Ернесто фізично і юридично не міг залишити тобі фонд у спадщину, ніби це якийсь банківський рахунок. У заповіті йдеться про представництво інтересів родини в раді директорів. Про делеговану частину управлінських повноважень. Про право вето на програми та вплив на їхнє фінансування.

​Я повільно кивнула, перетравлюючи інформацію. Світ трохи хитнувся.

— Тобто… сам фонд — не мій.

​— Ні.

​Щось усередині мене дивно, неприємно стиснулося. Я навіть не знала чому. Можливо, тому що всі ці останні дні я підсвідомо думала про нього саме так. Фонд мами. Мій фонд. Наче право на нього, на пам'ять про неї, могло просто перейти до мене разом із нотаріальними паперами.

​— І це дуже добре, — раптом сказала Клара.

​Я підняла на неї порожні очі.

— Чому?

​— Тому що Лусія була достатньо мудрою, щоб не хотіти, аби одна-єдина людина могла повністю привласнити її справу.

​Мій погляд мимоволі, як намагнічений, знайшов Ніколаса. Він це помітив. Звісно.

— Навіть якщо ця людина має виключно хороші наміри? — запитала я, дивлячись йому в очі.

​Клара теж повернулася до нього.

— Особливо, якщо вона прикривається хорошими намірами.

​Повисла тиша. Ніколас навіть не спробував захищатися. Я відчула гострий укол розчарування. Мені відчайдушно хотілося сварки. Простої. Зрозумілої. Щоб він сказав щось владне й цинічне, а я б вибухнула у відповідь, захищаючи свою територію. Це було б нормально. Знайомо. А замість цього він просто стояв і мовчав. Нестерпний чоловік.

​— Тоді поясніть мені, — я склала руки на грудях. — Що саме я можу втратити через тридцять днів, якщо провалю іспит ради?