Розділ 4. Чужий дім

Валерія

​— Можна?

​— Ні.

​Слово вилетіло з моїх губ раніше, ніж мозок устиг його опрацювати. Коротке. Тверде. І, чорт забирай, надто гучне для приміщення, де на нас дивилися кілька десятків об'єктивів.

​Ніколас миттєво завмер. Його обличчя було настільки близько, що я могла розгледіти крихітну темну цятку біля його зіниці та ледь помітну напружену складку між бровами. Його довгі пальці досі завмерли в міліметрі від моєї щоки. Він навіть не торкався шкіри — лише обпікав її теплом на відстані.

​А потім він просто опустив руку.

​— Добре.

​І все. Жодного попереджувального «Валеріє». Жодного шепоту про те, що «це потрібно для легенди». Жодного з його фірмових важких поглядів, після яких мені зазвичай хотілося сперечатися навіть із прогнозом погоди. Він просто відступив. Прийняв моє «ні» як абсолютний факт.

​Я кліпнула. Один раз. Другий.

​А от фотографи відступати не збиралися.

— Пане Аранда, трохи ближче!

— А поцілунок для кадру?

— Пані Сорія, подивіться сюди!

— Валеріє, посміхніться!

​Ніколас уже повернувся до камер. Абсолютно спокійний, з непроникним обличчям. Наче нічого не сталося. Наче я щойно не відмовила йому перед натовпом преси. Його долоня лягла на стіл — далеко від мене. Дуже правильно. Занадто офіційно.

​І мене це чомусь розлютило. Це було абсолютно нелогічно. Я ж сама щойно сказала йому «ні». Він мене почув і виконав вимогу. Чого ще мені треба? Хотіла, щоб він почав сперечатися? Наполягав? Ні. Звісно, ні. Я просто… Чорт.

​— Дякуємо всім, — рівним голосом звернувся Ніколас до журналістів. — На сьогодні це все.

​— Лише одне спільне фото!

— Пане Аранда, не йдіть!

— Ну хоча б поцілунок у щоку!

​Хтось у натовпі голосно засміявся. Я відчула, як пекучий жар підіймається від шиї до щік.

​Ніколас навіть не подивився в мій бік. Він просто встав, застебнув піджак і відсунув мій стілець, даючи простір. Не простягнув руку. Не торкнувся.

— Ходімо.

​Знову. Занадто правильно. Занадто обережно. Нестерпно.

​Я рвучко підвелася. Коли ми рушили до виходу, один із фотографів ледь не ліг на захисну огорожу, відчайдушно намагаючись зловити наші обличчя в об'єктив, і вигукнув навздогін:

— Валеріє! Ви його взагалі кохаєте?!

​Я спіткнулася. Ніколас теж завмер — лише на одну коротку секунду, мікроскопічний збій у його ідеальній програмі. А потім рушив далі до виходу. Сам. Навіть не спробувавши взяти мене за руку чи приобійняти для кадру.

​І тоді щось усередині мене не витримало і смикнулося. Щось дурне. Безрозсудне. Імпульсивне. Мабуть, саме ті риси, про які преса так любить писати у своїх статтях.

​Я наздогнала його за два кроки.

— Ніколасе.

​Він повернув голову, і в ту ж мить я схопила його за підборіддя. Сама. Його очі здивовано звузилися.

— Що ви…

​Я різко піднялася навшпиньки й втиснулася губами в його щоку. Швидко. Сильно. Майже сердито.

Зал вибухнув сліпучими спалахами. Один за одним. Вони били по очах, але Ніколас навіть не ворухнувся, перетворюючись на камінь під моїм дотиком.

​Я відступила, важко дихаючи.

— Компроміс.

​Його темний погляд повільно ковзнув по моєму обличчю, затримався на губах і знову піднявся до очей.

— Зрозуміло.

​— Не схоже, що вам зрозуміло.

​— Я ще в процесі аналізу, — глухо відповів він.

​— Не смійте аналізувати.

​Кутик його рота ледь-ледь сіпнувся. Чорт.

Я круто розвернулася на підборах і пішла до виходу першою. Саме так. Гордо і швидко — доки він не встиг опустити погляд і побачити, наскільки сильно в мене зараз тремтять пальці.

​У салоні авто стояла густа, напружена тиша.

​Я показово відвернулася до вікна, роздивляючись вечірні вогні. Ніколас мовчки занурився у свій телефон. Добре. Мене такий розклад влаштовував. Абсолютно. Навіть попри те, що я вже п'ять хвилин поспіль відчувала на своїх губах присмак власної дурості. Ні, не запах його шкіри. Саме дурості.

​— Дякую, — раптом розірвав тишу його голос.

​Я різко повернула голову, наче мене вдарили струмом.

— Що?

​Ніколас опустив телефон на коліно й подивився на мене.

— За те, що сказали «ні».

​Я кліпнула, намагаючись знайти логіку в його словах.

— Ви зараз серйозно дякуєте мені за те, що я відмовилася вас цілувати?

​— Так.

​— Надзвичайно дивний у вас досвід із жінками, Арандо.

​Він пропустив мою шпильку повз вуха.

— Ви поставили чітку умову щодо власних кордонів.

​Я згадала нашу вранішню розмову. Моє право голосу. Моє правило: стоп означає стоп.

— І?

​— Я перевіряв, чи ви скористаєтеся нею під тиском.

​— Ні.

​— Ні?

​— Я вас не перевіряла. Я просто не хотіла вас цілувати.

Відповідь вилетіла занадто швидко. Занадто різко.

​Ніколас дивився на мене довгим, нечитабельним поглядом.

— Добре.

​Ось. Знову він це робить. Знову погоджується.

Я з роздратуванням відвернулася до вікна.

— Припиніть.

​— Що саме?

​— Так легко приймати мої слова.

​У машині зависла пауза. Навіть я сама почула, наскільки безглуздо й істерично прозвучала моя остання фраза.

​— Валеріє…

​— Просто забудьте.

​— Ні.

​Я міцно заплющила очі, намагаючись вгамувати серцебиття.

— Чому ви сьогодні такий?

​— Який?

​— Нестерпний.

​— Це вже сьогодні було, шукайте нові епітети.

​Я ледь не всміхнулася, але вчасно прикусила губу зсередини. Ні. Це зовсім не смішно.

— Ви могли хоча б попередити мене, що ці стерв'ятники вимагатимуть поцілунку на камери.

​— Я не знав, що вони зайдуть так далеко.

​— Ви завжди все знаєте.

​— Далеко не все.

​Чомусь ці три слова зачепили мене. Зачепили за живе. Я повільно повернулася до нього.

— І чого ж іще ви не знаєте у своєму ідеально спланованому світі?

​Ніколас витримав мій погляд. Його очі здавалися чорними в напівтемряві салону.